Читати книгу - "Танок драконів"

— Це був чорний,— сказав чоловік з гіскарським гарчанням,— крилата тінь. Він злетів з неба і... і...

«Ні,— затремтіла Дані.— Ні, ні, о ні».

— Ти глухий, дурню? — звернувся до чоловіка Резнак мо Резнак.— Ти хіба не чув мого оголошення? Завтра приходь до моїх уповноважених, тобі заплатять за твою вівцю.

— Рензаче,— тихо мовив сер Баристан,— притримайте язика і роззуйте очі. Це не овечі кістки.

«Ні,— подумала Дані,— вони дитячі».

Джон

Під сіруватою кручею, високою як небо, крізь чорний ліс мчав білий вовк. А разом з ним по зоряному небу мчав місяць, продираючись крізь переплетіння голого гілля над головою.

— Сноу,— промурмотів місяць. Вовк не озвався. Під його лапами хрускотів сніг. Серед дерев зітхав вітер.

Вдалині чути було, як кличуть вовка його брати зі зграї — свої свого. Вони теж полюють. Люта злива поливала чорного брата, який дер м’ясо здоровезного козла, і змивала кров з боку, пробитого козлиним рогом. А в іншому місці менша сестричка, задерши морду, завила на місяць, і сотня малих сірих родичів урвала полювання, щоб підхопити її пісню. На цих пагорбах було тепліше, та і їжі вдосталь. Чимало ночей сестрина зграя розкошувала на м’ясі овець, корів і коней, на яких полюють люди, а бувало, й на м’ясі самих людей.

— Сноу,— знову покликав місяць, хихикаючи. Білий вовк біг людською стежкою попід крижаною кручею. На язику відчувався смак крові, а у вухах дзвеніла пісня сотні родичів. Колись було їх шестеро: п’ятеро сліпо попискували в снігу біля мертвої матері, смокчучи холодне молоко з її твердих мертвих пипок, а він один відповз геть. З шістьох лишилося четверо... й одного з них білий вовк більше не відчував.

— Сноу,— не вгавав місяць.

Білий вовк тікав од нього в печеру ночі, де сховалося сонце, і пара від його дихання замерзала в повітрі. Беззоряної ночі велика круча здавалася чорною як камінь — пітьма, що нависла над широким світом,— та коли визирав місяць, круча мерехтіла білим льодом, наче закрижаніла ріка. Шуба у вовка була густа й кошлата, однак коли над кригою віє вітер, ніяка шуба не захистить від холоду. А на тому боці вітер ще холодніший, відчував вовк. Саме там зараз його брат — сірий брат, який пахне літом.

— Сноу.

З гілки впала бурулька. Білий вовк розвернувся й вищирив зуби.

— Сноу!

Ліс почав танути, і вовк наїжачив хутро.

— Сноу, Сноу, Сноу!

Почулося ляскання крил. Крізь морок летів крук.

Він з м’яким гупанням всівся Джонові Сноу на груди, дряпнувши пазурами.

— СНОУ! — вереснув він йому просто в обличчя.

— Я чую.

Темна кімната, твердий солом’яник. Крізь віконниці пробивалося сіреньке світло, віщуючи черговий мрячний холодний день.

— Це так ти будив Мормонта? Забери своє пір’я від мого писка.

Джон виборсав з-під ковдри руку, щоб відігнати крука, старого, нахабного і розкуйовдженого, цілковито безстрашного.

— Сноу,— крикнув крук, перелетівши на стовпчик ліжка.— Сноу, Сноу.

Джон, схопивши подушку, жбурнув у крука, але птах злетів у повітря. Подушка, вдарившись об стіну, тріснула й розсипалася, і в цю мить у двері зазирнув Стражденний Ед Толет.

— Перепрошую,— промовив він, не зважаючи на хмару пір’я,— м’лордові принести сніданок?

— Зерна,— закрякав крук.— Зерна, зерна.

— Смаженого крука,— підказав Джон.— І півпінти елю.

Досі дивно було мати власного стюарда, який подає і обслуговує: зовсім нещодавно Джон ще сам подавав сніданок лордові-командувачу Мормонту.

— Три качани кукурудзи й одного смаженого крука,— мовив Стражденний Ед.— Гаразд, м’лорде, от тільки Гоб зварив яйця, підсмажив кров’янку й потушкував яблука зі сливами. Яблука зі сливами — це чудово, якби не ті сливи. Сам я такого не їстиму. Одного разу Гоб посік сливи з каштанами й морквою і напхав ними курку. Кухарям не можна довіряти, м’лорде. Вони сливе завжди встругнуть такого, чого ти не чекав.

— Поснідаю пізніше,— сказав Джон: сніданок почекає, а Станіс — ні.— В таборі вночі проблем не було?

— Не було відтоді, як ви приставили варту до варти, м’лорде.

— Добре.

За Стіною частоколом обгородили табір, у якому тримали тисячу дикунів — бранців, яких узяв Станіс Баратеон, коли його лицарі розбили мішане військо Манса Рейдера. Серед ув’язнених було чимало жінок, і дехто з вартових тягав їх до себе в ліжко. Чинили так люди і короля, і королеви, навіть кількоро чорних братів спробували так робити. Чоловіки ж лишаються чоловіками, а це — єдині жінки на тисячу льє навколо.

— Здалося ще двоє дикунів,— провадив Ед.— Жінка з донькою, яка вчепилася їй у спідницю. На руках вона тримала ще й немовлятко — хлопчика, загорнутого в хутро, але він уже помер.

— Помер,— повторив крук. У птаха це було одне з улюблених слів.— Помер, помер, помер.

Майже щоночі підтягувалися вільні люди, голодні й напівзамерзлі, які повтікали з поля бою під Стіною, але приповзли назад, усвідомивши, що тікати нема куди.

— Матір допитали? — поцікавився Джон. Станіс Баратеон розбив військо Манса Рейдера й узяв короля-за-Стіною в полон... однак на волі ще лишалося чимало дикунів — Плаксій, і Тормунд Велетозгуб, і тисячі інших.

— Ага, м’лорде,— сказав Ед,— але вона нічого не знає: втекла під час бою, а відтак ховалася в лісі. Ми її нагодували досхочу кашею і відіслали в табір, а немовля спалили.

Спалення мертвих дітей більше не турбувало Джона — він переймався через живих. «Спалити двох королів, щоб збудити дракона. Спершу батька, а потім сина, щоб обидва помирали королями». Ці слова пробурмотів один з вояків королеви, коли мейстер Еймон промивав йому рани. Джон спершу відмахнувся він них, як від гарячкового марення. А от мейстер Еймон завагався. «Королівська кров має силу,— застеріг старий мейстер,— та й кращі за Станіса люди чинили ще гірші речі». Так, король, можливо, жорстокий і невблаганний, але палити немовля? Тільки чудовисько віддасть живу дитину вогню.

У темряві, під нарікання крука Старого Ведмедя, Джон сходив на нічний горщик. Останнім часом вовчі сни стали яскравішими, й тепер Джон пам’ятав їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сіровій мертвий». Роб поліг у Близнючках, зраджений людьми, яких вважав друзями, і його вовк загинув разом з ним. Брана й Рикона теж закатрупили — відрубали їм голови за наказом Теона Грейджоя, колишнього годованця Джонового лорда-батька... але якщо сни не брешуть, деривовкам вдалося втекти.