Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

– Правильно.

– Але щоб більше такого не було, ясно?

– Ясно.

– Значить, так,– каже Микола Іванович,– ось твій паспорт, ось твій пасок.

– А шнурівки?

– От, блядь, забув. Ну, все одно— вертатися. Значить, так,– він, схоже, сам не знає, що йому треба.– Бачиш лампочку?

– Бачу.

– Вона розбита— бачиш?

Я дивлюся вгору. Справді— розбита.

– Бачу,– кажу.

– От, давай— викрути її. А то я туди не вилізу. Роки МОЇ вже не ті.

– Викрутити?– перепитую.

– Викрути.

– І все?

– І все.

– І можна йти додому?

– Ну, ні,– каже Микола Іванович.– До вечора пересидиш, щоби ніхто нічого, а там— пиздуй, куди хочеш.

– До вечора?

– До вечора,– каже Микола Іванович.– Бери, лізь.

Він підставляє мені роздовбану розкладну драбину, залиту вапном і фарбою, і відступає вбік. Схоже, боїться, аби я на нього не впав. Я нерішуче тупцяюся, але вирішую лізти, усе-таки цей Микола Іванович не такий уже й гівнюк, гівнюк, звичайно, але не такий уже, паспорт мені принаймні віддав, хоча шнурівки й заникав. Я лізу нагору й розглядаю зблизька лампочку, вона не просто розбита, це якась упосліджена лампочка, теж уся у вапні й фарбі, уже не знаю, хто в них тут ремонтом займається, але до електрики він, схоже, ставиться з ненавистю.

– Ну, що там?– питається знизу Микола Іванович.

– Порядок,– кажу.

– Який порядок?– кричить Микола Іванович.– Ти давай, підарас малий, викручуй її. Мені тут немає коли з тобою тріпатися.

І тут десь у глибині приміщення, за стіною, лунає постріл, потім іще, потім черга з калаша, справжня тобі перестрілка, я ледь не валюся зі своєї драбини. «Ну,– думаю,– да». Микола Іванович теж, очевидно, стрьомається, вихоплює «макарова» і зникає в глибинах паспортного столу. А я лишаюся на розкладній драбині. Постріли затихають. «Що ж це таке?»– думаю я, пробую далі відкрутити лампочку, і раптом мене б’є струмом, я знову ледь не валюся на підлогу. «Їбав я ваше роведе,– кажу,– із паспортним столом включно»,– спускаюсь із драбини й виходжу з кімнати. Ліворуч починається свіжовимитий коридор, праворуч якісь двері. Я повертаю ручку. Двері відчиняються. За ними— подвір’я паспортного столу, біля дверей стоїть біла «волжана», і все, більш нікого, жодних відвідувачів, жодних паспортисток, жодних вишок із кулеметниками й колючим дротом. Я виходжу і стаю біля дверей. «У принципі,– думаю,– вони можуть стріляти й без попередження». За дверима знову лунає постріл. Я йду до воріт, відчиняю хвіртку і їду додому.

8.30

На кінцевій тридцять восьмого стоїть Вася Комуніст, стоїть біля кіосків і притримує руками джинси.

– Привіт,– кажу,– що з тобою?

– Та,– відповідає Вася,– від поїзда відстав. Де твої шнурівки?

– А, загубив.

– Ясно,– підсумовує Вася і пропонує:– Вип’ємо?

– Ага,– кажу,– тільки я без бабок. Микола Іванович усе забрав.

– Який Микола Іванович?– перепитує Вася.

– Плоскіх,– кажу.

– Який-який?

– Плоскіх.

– Ясно,– знизує плечима Вася,– ну, ходім, у мене є. А чим оце від тебе пахне?– питає він знову.– Невже коньяком?

– Клопами,– відповідаю.

– Якими клопами?

– Довго розповідати.

– Ясно.

– Як твій бізнес?– питаю я, коли ми вже взяли.

– А,– каже Вася,– ніяк. Вирішив підв’язати.

– Що так?

– Та ти розумієш,– намагається пояснити Вася,– у цій країні чесно займатися бізнесом неможливо. Ще й бакс блядський скаче.

– Ясно,– кажу.

8.47

Удома ми знаходимо нашого друга Собаку Павлова.

– Привіт,– каже Собака, мов так і треба,– ви що— побухати принесли?

– Побухати, Собако,– повторює за ним Вася,– побухати.

– А що саме?– принюхується він.– Невже коньяк?

– Хуяк,– кажу я йому.– А ти де був?

– На футболі,– каже Собака.– Учора цілий вечір там протовклися, і хоч би яка радість.

Ну, і ми вже нікуди не виходимо, усе-таки давно не бачилися, є про що поговорити, що вже там.

– Собако,– цікавлюсь я,– а як хоч зіграли?

– Хто зіграв?– не розуміє Собака.

Частина 1. Чиєї смерті ти хочеш насамперед

9.15

Ця лірична історія починається з того, що перед нашими дверима з’являється чувак у синьому плащі, з пластиковим кейсом, і довго крутить у руках папірець, дивиться, чи правильна адреса, чи туди він потрапив, чи ніхто його не намахав, коротше— понурий, зневірений чувак, ще кейс цей, узагалі— не знаю, де такі люди беруться і куди потім їх списують. Нарешті він зважується, стукає у двері, заходить і бачить всіх нас— мене, Васю Комуніста й нашого друга Собаку, від нас пахне ранковим бухлом і вечірньою блювотою, ранок трудового дня, одним словом. Чувак знову починає крутити в руках папірець.

– Ти хто?– питає Собака, він найбільше з нас трьох лякається, оскільки після вчорашнього прощання слов’янки, себто після того, як він рибиною вислизнув із неумілих рук Вови й Володі, саме на його коротко стрижену голову мали б посипатися неприємності, ось він і думає, раптом це за ним, хтось із редакції, скажімо кілер, хто їх знає, хто там у цих підарасів у штаті є, газета багата, могли, в принципі, винайняти за погодинним тарифом найманого вбивцю з колишніх інтелігентів, скажімо, він там іще вчора працював інженером в інституті, а тут дефолт, і безробіття, і велика країна розвалилась на шматки, ось він і пішов у кілери грачувати, Собаку стрьомає, це вже точно, і в кімнаті западає мовчанка.

– Мене звати Роберт. Дядя Роберт,– каже чувак, ховаючи нарешті папірець.– А де Саша?

– Яка Саша?– питаю я. Може, я щось пропустив і в нас тут устигла завестись якась Саша. Тоді це наш спільний кілер.

– Ну, Саша, він же з вами має жити. Це ж,– говорить він, знову дістає свій папірець і починає його нервово крутити.

«Він?– думаю я.– Вона що— гермафродит, ця Саша?»

– Ну, Саша,– благально говорить дядя Роберт.– Він же цю адресу вдома лишив, сказав, що тут живе. І про вас розповідав, ну, описував вас, я вас отакими й уявляв собі,– говорить він і дружньо посміхається.

«Такими?– думаю я.– Це якими ж? Обриганими?»

– А,– першим здогадується Собака.– Це він про Карбюратора говорить, про Сашу.

– А, ну точно.

Усі якось раптом попускаються, виявляється, що ніякої Саші тут усе-таки не було, а це вже добре. І цей йобаний дядя Роберт, схоже, таки не кілер, хоча й чогось хорошого сказати про нього теж