Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Чимало вмирає надто пізно, а дехто — надто рано. Ще незвично звучить повчання: «Вмирай своєчасно!»

«Вмирай своєчасно!» — так Заратустра повчає.

Певна річ, як умре своєчасно той, хто ніколи не жив своєчасно? Йому краще було б ніколи на світ не з'являтися! Так раджу я зайвим.

Але навіть зайві пишаються своєю смертю, і навіть найпорожніший горіх хоче, щоб його розгризли.

Поважно ставляться всі до смерті, але смерть — ще не свято. Люди ще не навчилися святкувати найсвітліші свята.

Довершену смерть я показую вам; жалом і обітницею вона для живих стає.

Власною смертю вмирає довершений — у сяйві звитяги, оточений тими, хто сподівається і дає обітницю.

Отак слід учитися умирати, і святу не місце там, де такий умирущий не освятив клятви живих.

Така смерть — найкраща, а на другому місці — смерть і марнування великої душі в боротьбі.

Та й борцеві, і переможцеві однаково ненависна ваша ошкірена смерть, що підкрадається, наче злодій, і все одно приходить володарем.

Я свою смерть хвалю перед вами — вільну смерть, яка приходить до мене тому, що я хочу.

А коли я захочу? Хто має мету й спадкоємця, той хоче смерті своєчасно для мети й спадкоємця.

З глибокої шани до мети й спадкоємця він не почепить сухих вінків у храмі життя.

Воістину, не хочу я бути схожим на тих, що мотузки сукають,— вони тягнуть пасма свої в довжину, а самі водночас завжди задкують.

Дехто стає надто старий навіть для власних істин і перемог; беззубий рот уже не має права на будь-яку істину.

І кожен, хто хоче слави, мусить завчасу попрощатися з шанобою і навчитись важкого мистецтва піти своєчасно.

Не дозволяй себе їсти, коли ти найбільше смакуєш,— це знає той, хто хоче, щоб його довго любили.

Є, звісно, яблука кислі, яким судилось чекати до останнього осіннього дня,— вони стають стиглі, жовті і зморщені водночас.

В одних старіє спочатку серце, в інших — дух. Дехто буває старий уже в юності; але пізня юність триває довго.

Декому життя не вдається — отруйний хробак гризе його серце. Тож нехай він подбає, щоб смерть удалася йому краще.

Декотрі так і не стають солодкими, загниваючи вже серед літа. Що їх тримає на гіллі, то це легкодухість.

Чимало задовго живе і задовго висить на гіллі. Нехай же зірветься буря і пострушує з дерева все гниле і червиве!

Хай же приходять ті, що проповідують смерть швидку! Вони б, наче буря, обтрусили дерева життя! Та я чую лише, як проповідують смерть повільну і терпіння до всього земного.

О, ви проповідуєте терпіння до всього земного? Але це земне надто терпляче до вас, ви, лихослови!

Воістину, надто рано помер іудей, шанований тими, що проповідують смерть повільну, і відтоді багатьом обернулось лихою долею те, що помер він занадто рано.

Він, той іудей Ісус, знав лише сльози й скорботу іудея, а також зневагу добрих і праведних; і тоді його охопила туга за смертю.

Якби ж він залишився був у пустелі, віддалік від добрих і праведних! Може, навчився б жити, навчився б любити світ — а заразом і сміятись!

Вірте мені, брати мої! Він помер надто рано; він сам зрікся б свого вчення, якби дійшов мого віку! Йому не бракувало шляхетності, щоб зректися!

Та він іще не дозрів. Незріло любить юнак, незріло й ненавидить він людину і світ. Ще скуті й важкі в нього крила духу та душа його.

Та в чоловікові більше дитини, ніж у юнака, і менше скорботи,— краще він розуміє смерть і життя.

Вільний для смерті і вільний у смерті, він каже священне «ні», коли вже не залишається часу промовити «так»,— саме так розуміє він смерть і життя.

Друзі мої, нехай ваша смерть не стане прокляттям людині і світові — цього я благаю у меду вашої душі.

У вашій смерті має горіти ваш дух і ваша чеснота, як вечірня заірава над видноколом,— а то зі смертю вам не поталанить.

Тож сам я хочу померти, щоб ви, друзі, заради мене дужче любили світ; я хочу знов обернутись на прах, щоб спочинок знайти у землі, що мене народила.

Воістину, мав мету Заратустра, він кинув м'яча свого — тепер ви, друзі,— спадкоємці моєї мети, золотого м'яча я вам кидаю.

Наймиліше мені дивитися, друзі, на вас, коли ви кидаєте свого золотого м'яча! Тож я на землі ще трохи побуду — даруйте мені за це!

Так казав Заратустра.

ПРО ЩЕДРУ ДОБРОЧЕСНІСТЬ

1

Коли Заратустра попрощався з містом, яке припало йому до серця й ім'я якому було Ряба Корова, то разом з ним рушило багато тих, що називали себе його учнями й супроводили його. Так дійшли вони до роздоріжжя; тут Заратустра сказав їм, що далі хоче піти сам, бо любить ходити сам. На прощання учні подали йому патерицю, на золотому руків'ї якої була обкручена навколо сонця змія. Заратустра зрадів патериці і сперся на неї; потім він промовив до учнів своїх так:

— Скажіть мені все-таки: як набуло золото найвищої цінності? Воно незвичайне і непотрібне, ясне і лагідно блискотливе й завжди ніби дарує себе.

Тільки як образ найвищої чесноти набуло золото найвищої цінності. Золотом світиться погляд у того, хто дарує. Золотий блиск укладає мир між сонцем і місяцем.

Найвища чеснота теж незвичайна і непотрібна, ясна і лагідно блискотлива; чеснота, яка ніби дарує,— ось найвища чеснота.

Воістину, учні мої, я бачу, що ви, як і я, прагнете до щедрої чесноти. Що спільного у вас із кішками та вовками?

Це — ваша спрага: самим стати жертвами і дарами, і тому ви прагнете нагромадити всі багатства у душах своїх.

Невситимо тягнеться ваша душа до скарбів і коштовностей, бо невситима ваша чеснота у прагненні дарувати.

Ви притягуєте всі речі до себе і вбираєте їх у себе, щоб вони витікали з вашого джерела дарами вашої любові.

Воістину, така щедра любов має пограбувати всі цінності; але я таке себелюбство називаю здоровим і священним.

Є себелюбство й інше — вбоге, голодне, завжди охоче до крадіжки,— та це себелюбство хворих, хворе себелюбство.

Злодійським оком позирає воно на все блискуче; пожадливо дивиться на всіх, хто їсть уволю, і завжди плазує круг столу щедрих.

Хвороба і приховане звиродніння проступає в цій пожадливості; про хворобливу плоть свідчить