Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Шось їй ніяк та оборона не допомогла, — буркнула Мільва. — Але шось тут, здається, купи не тримається. Якшо він-отой Цірі твою з острова для Нільфгарду забрав, яким же чином тоді у труну втрапив? Чому його гавекар нільфгардцям видавав? Виймемо йому з рота кляп, відьмаче. Може, шось він нам скаже?

— Я його слухати не хочу, — сказав він глухо. — У мене вже й рука свербить, аби пхнути його мечем, поки отак лежить і глипає. Ледь стримуюся. А як одізветься — можу й не втриматися. Не все я про нього вам розповів.

— То не гамуйся. — Мільва стенула плечима. — Пхни, якшо отаке він падло. Але скоріше, бо час підганяє. Казала ж я, нільфгардці на підході. Піду до свого коня.

Ґеральт випростався, відпустивши руку зв’язаного. Той відразу видер з рота й виплюнув кляп. Але не відізвався. Відьмак кинув йому ножа на груди.

— Не знаю, за які грішки засадили тебе у ту скриню, нільфгардцю, — сказав. — І немає мені до того діла. Залишу тобі отой ножичок, звільняйся сам. Чекай тут на своїх або тікай у ліси — твоя воля.

Бранець мовчав. Зв’язаний і вкладений у дерев’яному ящику, виглядав він іще нещаснішим і беззбройнішим, аніж на Танедді, а там Ґеральт бачив його на колінах, пораненого, що тремтів зі страху в калюжі крові. Виглядав він тепер ще й значно молодшим. Відьмак не дав би йому більше, ніж років двадцять п’ять.

— Я дарував тобі життя на острові, — додав. — Дарую і зараз. Але то вже востаннє. При наступній зустрічі заб’ю тебе, наче пса. Пам’ятай про те. Якщо тобі в голову прийде підмовити приятелів погнатися за нами, то забери цю труну із собою. Придасться. Їдьмо, Любистку.

— І швидко! — крикнула Мільва, повертаючи галопом і ведучи на захід по стежці. — Але не туди! У ліси, псяча мати, у ліси!

— А що діється?

— Від Стрічки вершники до нас великою купою женуть! То Нільфгард! Чого витріщаєтеся? На коней, поки нас нє хапнули!

* * *

Битва за село тривала вже добру годину, але досі ніщо не вказувало на те, що мала скінчитися. Піхотинці, які оборонялися з-за кам’яних стінок, тинів і поставлених у барикади возів, відбили вже три атаки кінноти, що перла греблею. Ширина греблі не дозволяла кінним набрати фронтального розгону, а піхоті уможливила сконцентрувати оборону. У результаті хвиля кінноти раз у раз розбивалася об барикади, з-за яких заядлі, хай і у відчаї, кнехти вражали ряди вершників дощем стріл з луків та арбалетів. Обстріляна кавалерія крутилася і клубочилася, і тоді оборонці вискакували на неї зі швидкою контратакою, лупаючи скільки влізе бердишами, гвізармами й окутими бойовими ціпами. Кіннота відступала до ставків, залишаючи трупи людей і коней, а піхота ховалася за барикади й обкладала ворога бридкою лайкою. Через якийсь час кіннота переформовувалася й атакувала знову.

І так далі.

— Цікаво, хто там із ким б’ється? — знову запитав Любисток — невиразно, бо саме тримав у роті й намагався зм’якшити випроханий у Мільви сухар.

Вони сиділи на самому краю урвища, добре заховавшись між ялинками. Могли спостерігати за битвою, не переймаючись, що і їх самих хтось помітить. Чесно кажучи, були змушені спостерігати. Іншого виходу не мали. Попереду була битва, позаду — палаючий ліс.

— Неважко здогадатися, — Ґеральт неохоче вирішив нарешті відповісти на питання Любистка. — Кінні це нільфгардці.

— А піші?

— А піші — не нільфгардці.

— Кінні — то регулярна кавалерія з Вердену, — сказала Мільва, до цієї миті похмура і підозріло мовчазна. — Вони вишиті шахівниці на в’юках мають. А ті у селі — то брюґґські вояки. По хоругвах видко.

І насправді, розохочені черговим успіхом кнехти підняли над шанцем зелене знамено із білим якірним хрестом. Ґеральт приглядався уважно, але раніше того штандарту не помічав, оборонці підняли його тільки зараз. Мабуть, на початку битви десь він дівся.

— І довго ми ще будемо тут сидіти? — запитав Любисток.

— Офігєть, — буркнула Мільва. — Ото ти запитав. Озирнися! Куди не глянь, всюди жопа.

Любистку не довелося ані дивитися, ані розглядатися. Увесь горизонт був смугастим від стовпів диму. Найгустіше диміло на півночі й заході, там, де котресь із військ підпалило ліси. Численні дими також били у небо на півдні, там, куди вони направлялися, коли шлях їм загородила битва. Але протягом тієї години, яку вони провели на узгір’ї, дими стали також і на сході.

— Ото, — за хвилину продовжила лучниця, дивлячись на Ґеральта, — цікаво мені, відьмаче, шо ти зараз станеш робити? За нами Нільфгард і палаючі хащі, шо перед нами — сам бачиш. Які ж тоді в тебе плани?

— Мої плани зміні не підлягають. Перечекаю цю битву й рушу далі на південь. До Яруги.

— Ти чи без розуму, чи шо, — скривилася Мільва. — Ти ж бач, шо воно діється. Голим же оком видко, шо то не якась там наїздка свавільних банд, а війна на повну. Нільфгард разом із Верденом іде. На півдні Яругу вже напевне перейшли, напевне вже увесь Брюґґе, а може, й Содден у вогні…

— Я мушу дістатися до Яруги.

— Чудово. А шо потім?

— Знайду човен, попливу за течією, спробую дістатися до гирла. Потім корабель… Звідти ж, холера, мусять курсувати якісь кораблі…

— До Нільфгарду? — пирхнула вона. — Плани не змінилися?

— Ти не мусиш мене супроводжувати.

— Ага, нє мушу. І хвала богам, бо я смерті не шукаю. Страхатися її не страхаюся, але от шо маю тобі сказати: дати вбити себе — невелика штука.

— Знаю, — відповів він спокійно. — Маю практику. Я б не йшов у той бік, якби не мусив. Але мушу, тож — іду. Нічого мене не стримає.

— Ха! — Вона зміряла його поглядом. — Ото голос, наче хто ножем по донцю старого горнятка шкрябає. Якби імператор Емгир тебе почув, напевне у штани б напудив зі страху. До мене, варта, до мене, гуфці мої імператорські, біда, біда, вже до мене до Нільфгарду відьмак човном пливе, життя і корони позбавить! Загинув я!

— Перестань, Мільво.