Читати книгу - "Голова Мінотавра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це фальшивий паспорт, пане інспекторе, саме так я й сказав Моккові вчора по телефону. Бо він лише просив мене встановити прізвище. Але потім відразу попросив мене розшукати у Львові педераста із циганською зовнішністю. І тоді мене наче щось шпигонуло. У мене гарна інтуїція, як і у вас, пане інспекторе. Я сказав йому, що не буду нікого шукати, якщо він не розповість мені, у чому справа. Мокк довго відмовчувався, але врешті-решт розповів. Дівчину, яка їхала з тим циганом, було жорстоко вбито. Її звали Анна, так вона була зареєстрована в готелі…
— Гарні в тій Німеччині порядки, — засопів Зубик. — До реєстраційної книги записують самі імена… Ну й ну!
— Цей готель — то якесь кубло, закамуфльований бордель, пане інспекторе. А зараз сидіть і тримайтеся, бо те, що я скажу, буде…
— Та гаразд уже! Кажіть! — Зубик вирішив не чекати, доки Попельський використає якийсь вишуканий прикметник.
— Дівчину зґвалтували й відгризли, видерли їй щоку! До зґвалтування вона була незайманою.
— Холера ясна! — Зубик не витримав і вилаявся при підлеглому, чого ніколи досі не робив. — І це теж трапилося в готелі…
— Атож, це схоже на справу Мінотавра, — мовив Попельський і замовк. У кабінеті начальника запала тиша. Попельський зняв окуляри, похукав на скельця й протер їх білим носовичком із вигаптуваною Льодзею таємничою монограмою, такою самою, як і на персні-печатці. Зубик відсунувся від столу й заклав руки за потилицю. За вікном дзеленчав трамвай, сигара дотлівала в попільничці.
Обоє добре пам’ятали справу дворічної давнини, про яку писали всі польські газети. Її так і не було розкрито, і через те львівська поліція мала пляму на репутації. Улітку 1935 року протягом кількох днів було знайдено трупи двох зґвалтованих дівчат. Обидві мали погризені обличчя. Одній було шістнадцять, іншій — вісімнадцять років. Одну знайдено в готелі «Європа» в Дрогобичі, іншу — у готелі Френкеля в Мостиськах. В обох випадках дівчат реєстрували на підставі поданих ними прізвищ, і ніхто не звернув на це уваги. Панни стверджували, що запізнилися на потяг і повинні переночувати. Обидва прізвища були вигаданими. Ніхто не впізнав жертв, хоча університетський судовий медик, доктор Іван Підгірний, надзвичайно ретельно реконструював їхні обличчя. Дівчат поховали державним коштом. Протягом півроку львівська поліція, уклавши таємну угоду з батярами, розшукувала Мінотавра, чиє прізвисько вигадав не хто інший, як сам Попельський. Усі вистежували потвору, що гризе й ґвалтує дівчат. Та комісарові не допомогли навіть гіпнотичні сеанси і ясновидець. Усі зусилля виявилися марними.
— То й що? — Зубик урвав мовчанку й роздушив сигару, яка зараз нагадувала Попельському величезного розчавленого таргана.
— То я й сказав Моккові, що це наша справа, і попросив його, щоб він переслав мені всі документи.
— А він?
— А він, — усміхнувся Попельський, — повівся точнісінько так, як і я на його місці.
— Тобто?
— Сказав мені, щоб я забув про цю розмову й забирався під три чорти.
Зубик підірвався зі стільця й почав кружляти навколо столу, наче поранений звір. Його обличчя швидко червоніло, а шия надималася.
— Що він собі думає, цей прусак! — гаркнув він. — Це моя справа! Це наша справа! — начальник підніс слухавку. — Панно Зосю, домовтеся для мене про телефонну розмову з комендантом, і якомога швидше! А ви, — звернувся до Попельського, — напишіть службову записку про цю розмову! Дуже докладну! По-польськи. І перекладіть те, що він вам сказав насамкінець. Щоб ви забиралися, так? Ах ти, швабе!
— Я не можу цього перекласти, — відповів Попельський.
— А то чому? — Зубик розстібнув комірець, а його обличчя, налилося кров’ю.
— Бо це нецензурна лайка, — Попельський знову усміхнувся. — Він сказав мені те саме, що і я б сказав йому, якби опинився на його місці. Перекладаю дослівно: «Пішов ти в дупу, австріяк засраний!»
Зубик стояв як укопаний. Він ще жодного разу не чув, щоб Попельський лаявся. Це так здивувало його, що він аж рота роззявив.
— Пане Попельський, що ви кажете?! Він висловився про вас так вульгарно? Кримінальний директор? Чому він назвав вас австріяком? А ви що відповіли?
— Мабуть, у мене австрійський акцент. Що я відповів? Перекладаю з німецької: «Сам іди в дупу, прусак засраний!»
Бреслау, понеділок 18 січня 1937 року,
сьома година ранку
З віком Мокк прокидався чимраз раніше. Можливо, причина полягала в тому, що він уже не провадив активного нічного життя, як іще два-три роки тому. За настійливою рекомендацією лікаря, пив усе менше алкоголю і вкрай рідко з’являвся в салоні мадам ле Ґеф у «Надслензанському замку» в підбреславському Опперау, де колись щоп’ятниці зазнавав тілесних утіх в обіймах відразу двох дівчат. Тепер він, якщо й зазирав туди, то разів зо три на рік, і частенько виходив звідти, не скориставшись дівочими принадами. Це пояснювалося не лише тим, що його потреби зменшилися, і Мокк уже не збуджувався так, як раніше. Він радше почувався чужим у цьому розкішному борделі. Кілька років тому, коли він був великою шишкою з управління поліції, його там сердечно вітали, а панянки, яких обирав, пристрасно віддавалися своїй роботі, та ще й безугавно вихваляли його, захоплюючись Мокковою культурністю й вишуканими манерами. А він, окрім фахової підготовки, вимагав від них лише одного: уміння грати в шахи. Бо партія в шахи завжди передувала його еротичним фантазіям у «Надслензанському замку». Від мадам він вимагав делікатності й гарантування йому п’ятничними вечорами затишного номера, де можна було їсти, пити, грати в шахи й забути про все на світі в обіймах жриць Іштар[20]. На жаль, усе змінилося, коли він перейшов із кримінальної поліції до Абверу. Збагнувши, що Мокк більше не такий всесильний і могутній, як колись, мадам ле Ґеф перестала бути люб’язною й послужливою. Найвродливіші дівчата чимраз частіше виявлялися зарезервованими для високих чинів СС, а чоловічої снаги капітана не підвищували приховані в стінах віконця, про існування яких він чудово знав. Цей винахід не раз, і не двічі допомагав йому, під час роботи в поліції, затиснути потрібну особу в лещатах шантажу. Тож він вирішив відмовитися від послуг мадам. Жодної постійної коханки в нього теж не було, бо останнім часом Моккові зазвичай траплялися жінки, які кепсько вдавали любовне захоплення, і він це відразу відчував. Капітан не був ідеалістом, і не вірив, що якась двадцяти- чи тридцятирічна жінка закохається в нього. Якщо вірити Платонові, то Мокк саме стояв на порозі старості, але все ще на щось сподівався. Отож він не вів більше такого виснажливого нічного життя, як іще нещодавно, а його пробудження чимраз рідше супроводжувалося похміллям.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голова Мінотавра», після закриття браузера.