Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

з білого каменю, престол і хрест на місці вівтаря. І — все. Може, і тут так було… І правив священик мовою Кирила та Мефодія. Але ні, слід зупинитись. Є речі, де потрібна точність, а не уява. Може, тут було язичницьке капище і жодних тобі християн. Наша сусідка вийшла заміж у Ступниці, але ніколи не розповідала про городище. Для тих, хто тут мешкає, це щось не варте уваги, бо про церкву мені той чоловік розповів багато, і як колись відкопали залізні двері в горі, але вирішили спершу підкріпитись, а коли повернулись, земля зсунулась, і скільки тих дверей не шукали, так і не знайшли.

Нижче церкви серед садів була довга будівля, напевно, там була школа, а може, попівство. На попівствах завжди були великі сади і пасіки, відрада панотців, які мали змогу довідатись про секрети садівництва із книжок, і тому ретельно їх планували.

Коли я піднялась на ту гору, звідки відкривався вид на річкову долину і велике розкидане повсюди село, то побачила пустир, що поріс кропивою і будяками, і мені не сподобалась перспектива йти пару кілометрів через колючки. Напевно, якщо я вийду знову до річки, то знайду дорогу, якою мешканці Ступниці ходять чи навіть їздять до траси на Самбір чи Дрогобич. Проте я мислила логічно, а логіка тут була місцева. І катма людей, які могли мені розповісти. На городі зараз нема що робити, коло сіна — мокрувато. Це вже пізніше сонечко виглянуло.

У мене була ще одна причина для походу вздовж річки — давня, романтична історія про попівського сина і дівчину-сироту, яка трапилась у нас в Урожі перед Першою світовою війною. Хлопець і дівчина кохали одне одного, а священик, звали його Леонтович, був проти. Він послав сина вчитися до Львова, а це від нас 100 км, але той в теплу пору на ровері, а взимку на лижах через Самбір і Городище, а звідти до Ступниці щотижня приїжджав до своєї дівчини. Очевидно, він приїжджав до Самбора потягом, а звідти вже своїм ходом. Він стукав у вікно, дівчина вибігала, і молодята ховалися на Ласках. Попівство було в Горішньому кінці, під горою. Священик тоді силою віддав дівчину заміж, бо була вона сиротою. І молодий Леонтович начебто змирився. Але тут трапилася війна, чоловіка забрали до війська. Попович пішов по свою милу і забрав її з хати мужа. І привів до своїх батьків. Очевидно, він пригрозив, що накладе на себе руки. Але на цьому справа не скінчилась. Військо прийшло у ці краї разом з війною. Готуючись до битви, вирили окопи під Ласками. Серед тих австрійських вояків був і законний чоловік дівчини. Він прийшов на попівство з трьома вояками. Кажуть, що хлопець розіп’явся на одвірку та що руки в нього прикипіли, і четверо дужих чоловіків не могли відірвати їх. Однак дівчину все ж забрали. Через таку ганьбу Леонтовичі виїхали з Урожа, але після війни попович все-таки забрав свою кохану і виїхав з нею до Франції. Можливо, мені колись вдасться напасти на їхній слід, бо я надто часто думаю про цю чудову молоду пару. Але тепер мені було цікаво, як із села Городище дістатися до Урожа на лижах чи ровері. Тоді не було прямої дороги зі Ступниці до Урожа, вочевидь, вона з’явилась в 60—70-х роках XX ст., тоді ж коли і дорога з Урожа до Винник, і вела просто через села, уникаючи відкритого простору, і, можливо, я пройшла вже той відтинок дороги, коли увійшла до Ступниці стежкою вздовж ріки. Саме тому я вирішила не продиратись крізь будяки, а обігнути Городище і вийти до Бистриці. Там мусить бути якась стежка. Мене не зупинило навіть те, що не було проходу, і я вирішила продертися через кущі. Мене зупинили не вони, а кропива, бо після неї гарантована пекельна ніч. Я важко переношу опіки кропиви. Вгорі на валу була огорожа довкола церкви, під якою росла не лише малина, а й колюча ожина, потім я спускалася вниз, потім продиралася через ту саму кропиву у яру, і все мені здавалось, що лишилось зовсім небагато. Я була наче перед стіною. Одна падала, на її місце ставала інша. Якісь задні двори, смітники, нагромадження хмизу і напівтемрява. Нарешті мені вдалося потрапити на подвір’я старої хати. Двері були відчинені, на призьбі стояла миска, в якій мокла пара чоловічих шкарпеток. Тут мешкав, напевно, якийсь самотній чоловік, можливо, пияк, бо подвір’я було занедбане, хоч і гарне через зелений моріжок і старі яблуні. Я промайнула тим подвір’ям і помалу вийшла до ріки. Водою буде швидше, подумала, а там знову буде вихід на берег. Зрештою, остання хата впиралася у горб, що замикав півколо. Отже, Леонтович добирався дорогою, що була за рікою.

Я опинилася у зеленому тунелі, щось схоже на ріку в джунглях. Потім виявилось, що таки схоже і то дуже. Чалапала по воді, де бачила смужку берега, там виходила й підсихала. Це було дивовижне відчуття самоти на природі. Жодного звуку не долинало нізвідки, дно було видно, ріка текла повільно. Там, де течія зростала, очевидно, приймаючи в себе інші води, я шукала мілини, обходила ями. Потім взагалі йшла в купальнику. Ні комарів, ні мух, вода приємна. Тунель тягнувся і тягнувся. Високі, обгризені повінню береги з непролазними хащами угорі потрохи починали мене дратувати, до того ж вода подекуди була каламутною від намулу. Втопитись я, звісно, не могла, але коли вода стабільно стала вище пояса, я почала переживати за фотоапарат і мобільний телефон. Я не знаю, як перепливають ріку з вузлом одежі на голові, навряд чи мені вдасться зробити цей трюк. А вода все глибшала, і я була сама. І йшла досить довго. Іноді через те людей охоплює паніка, навіть таких самітників, як я. Треба вилазити на берег і продиратися крізь хащі.

І тоді почався жах. Скільки око сягає було видно заплаву ріки, вкриту будяками, кропивою і повзучою ожиною. За нормальних обставин тут могли бути луки, що давали б багато сіна, чи пасовисько. Але зараз там був сільський постапокаліпсис. Звісно, я не брала з собою чогось з довгими рукавами і була в штанцях за коліно, правда, в шкарпетках. Я вже була добряче подряпана й попечена, а тут навіть натяку на стежку не було, і довелось прориватися крізь плетиво торішньої трави, пагонів ожини, не відчуваючи землі. Сонце вже добряче припікало, я могла втрапити в яму й зламати ногу, ступити в