Читати книгу - "Новендіалія"

Лука кивнув. Певна хвороблива допитливість і справді мала місце в його випадку; що ж стосується тутешнього сторожі, то той, очевидячки, переймався цим значно більше — он, навіть забув, що йому вже час додому.

— Ну, якщо цікаво, то слухай, — мовив той. — Отут лежить не стара іще дама… В неї, як можна припустити, біда скоїлась на любовному ґрунті. Мала вона високі почуття до одного авантурника, який попихав нею, як тільки міг. Кілька років він її мучив, а потім якось побачила вона свого коханого п’яним та приниженим. І розлюбила. І було б їй тішитись, так ні — разом з тією дурнуватою любов’ю пропав у панії всякий інтерес до життя. А шкода — нічогенька ж іще була… А отут — оце мій улюбленець!

Лука пересмикнувся, відзначивши, що Ювен починає говорити з інтонаціями музейного гіда, що нахвалює рідкісні експонати.

— Оцей тут, — заледве не з гордістю проказав той, — хотів бути політиком, і йому навіть вдалося зібрати свою невеличку партію. Проте кожен раз, як він виходив говорити перед публікою, його охоплював такий лютий страх, що його потім забирала реанімація. Цього конфлікту бажань та можливостей він так і не пережив. Отака історія. Взагалі цього разу ми маємо на диво цікаву добірку…

— Так це, значить, добірка? — перепитав Лука. — А ти що, Ювене, колекціонуєш е-е… мертві душі?

Ювен спершу завмер, підкинувши брову, тоді тихо реготнув, поплескавши молодого колегу по плечі.

— Правильно мислиш. Будуть з тебе люди.

На тому Ювен раптом втратив свій краєзнавчий запал, і хлопець припустив, що єдиною метою екскурсії було перевірити його, Луччину, реакцію. Цікаво, подумав він, а на що той чекав — на зойки жаху чи, може, на нездорове замилування непорушними тілами?

У кожному разі, схоже, що сторож визнав його достатньо адекватним, що би це не означало, і, пояснивши Луці його обов’язки, врешті зазбирався додому. Черговому належало час від часу ходити між рядами ліжок та дивитися, чи не змінився зелений вогник датчика на червоний. В останньому випадку слід було кликати когось із медперсоналу, що здійснювалося шляхом натискання відповідної кнопки в передпокої.

— Ювене, зачекай, — зупинив його Лука. — Якщо все так просто, то навіщо тут черговий з Магістрату? Звичайний санітар прекрасно би дав собі раду.

Сторожа стенув плечима.

— Всяке буває, — відказав він і, зненацька нахилившись до Луччиного вуха, повідомив: — Ану як хтось із них — прихований inferi, який тільки й чекає, що на безборонну жертву?

Лука аж сахнувся з несподіванки, і Ювен паскудно захихотів.

— Та ти не бійся. Зброї тут ні в кого немає, а раптом що, клич медсестру — вона тебе порятує.

Сяйнувши глузливим усміхом, жартівник нарешті зник за дверима. Проте варто було зачинитися броньованим стулкам, як Лука відчув, що ладен зносити які завгодно вибрики, аби тільки не лишатися на самоті з «голуб’ятнею». Це був склеп, проте склеп, який жив і дихав, і, здавалося, от-от почне ворушитися.

Зрештою хлопець забрався з ногами у просиджене крісло, передбачливо прилаштоване спинкою до стіни, і завмер, прислухаючись.

* * *

— Випий іще, дівчинко, — каже він. — Заспокойся.

Голос його м’який та теплий, неначе пухова ковдра. Таким голосом добре затулитися від негараздів, від божевілля, лихої маячні останніх днів. Уже ніби й зараз усе чується крізь щільну завісу, та і бачиться не так, щоби добре.

— Пий-пий… тобі треба.

Він знає, як краще, і вона слухняно підносить велику татову чашку з гірким гарячим питвом.

Смаку майже не чується. Він киває, дивиться уважно.

— Розповідай.

Їй неприємно повертатись у той вечір, коли м’які подушки та ароматні куріння змінилися раптом холодним подвір’ям та пригорщами гарячої золи, що її вітер кидав у засліплені спалахом очі. Їй сказали потім, що їй здалося, що їй примарилось, що то просто була пожежа… але що могло горіти на порожнім брукованім дворі? Їй не хочеться повертатись, але вона мусить, вона знає — це важливо.

Вона бачила не так уже й багато. Але одного їй не забути — чоловіка в чорному з криваво-червоною іскрою в оці. Чудовисько! Це він, він — убивця!

Він переслідував її, допитував у поліцейському відділку! Добре, що в неї є друзі, які визволили її з того страшного місця! Вони мусять її захистити, раптом він і далі полюватиме за нею!

— Нема чого боятись… — киває гість.

Певна річ, адже він знає, як знищити потвору!

— Що ти розказала йому?

Дівчина випростовує руку за чашкою, проте знаходить її не відразу. Вона втомилася, їй недобре. Треба лягти…

— Що ти їм сказала?!

Не можна відмовити. Це важливо. Не можна брехати, просто не вийде, ніяк не вийде. Вона розповість все, і він покарає убивцю. А щодо допиту, то нічого вона й не сказала. Прокляла, пообіцяла кару! Явір повернеться і помститься, страшно помститься за свою смерть!

— Все? Ти нічого більше не сказала? Припустімо, про те, як саме йому належить повернутися? Добре подумай!

Та що там! Ні, ніколи! Вона ні слова не сказала би вбивцям!

— Добре.

Він підводиться, дивиться на неї ласкаво.

— Відпочивай. Все буде гаразд.

Він іде! Не треба, не йдіть!

Їй не хочеться лишатись самій, після всього, що випало на її долю. Їй страшно — раптом чудовисько знайде її? Проте гість прощається. Але завтра, завтра він обов’язково до неї прийде. І він поверне їй Явора. Все буде гаразд.

Двері зачиняються, і дівчина залишається на самоті. Похитуючись, вона підходить із чашкою до вікна. Надворі порожньо і навдивовижу ясно — давно вже не сходило над містом таких величезних зір. Тихо відлунюють вулицею нерівні кроки спізнілого п’янички; неподалік, у Костьолі Всіх Святих поважно бамкає великий мідний дзвін.

Вона довго стоїть коло вікна, начебто боячись обернутися. А коли нарешті обертається, вловивши несподіваний звук, то переконується, що боялася не дарма. В кімнаті темно, проте обрис стороннього чітко малюється проти сяйва зірок.

— Явір?

Мовчить. Одним поривом приходить розуміння — він таки знайшов її, чудовисько, котрого боялась найбільше. Слід би тікати, але її зненацька охоплює млосна неміч, така, що чашка вислизає з рук.

За дзенькотом розбитого скла звук пострілу майже нечутний.

* * *

Сонце сьогодні немовби сказилося: воно сяяло гаряче й нещадно, розбиваючись на тисячі сліпучих уламків у вікнах, бризках фонтана, шпилях, окулярах та золотавих