Читати книгу - "Забуття"

Випадково зустрічаючись, ми проходили повз, обираючи найбільш віддалену одне від одного траєкторію. У вузьких коридорах факультету україністики це було не так легко зробити. Він кивав головою, я теж — і обоє відразу відверталися. Навесні він носив довгий, сірий, схожий на шовковий, але точно не шовковий плащ, який розлітався при ходьбі, і тоді він здавався архангелом, що зійшов на грішну землю з людиноспасительською місією. Його золотисте волосся відросло і завилося в легкі кучері, кількаденна неголеність додавала десяток років. У її тіні нічого не можна було прочитати.

Я ж занурилася в безпросвітну депресію, майже зовсім не їла, не спала. Невідомість в подібних випадках ятрить найбільше. Що діється з тією, іншою, стороною безконтрольно синтезованого контакту? Чи він мучиться, чи навпаки радіє, що все обійшлося без жертв, чи зловтішається, чи взагалі забув і не згадує? Неможливість поговорити з ним зводила з розуму. Я почала говорити сама до себе і уявляла, якою була би його відповідь: без сумніву, щось раціонально-заспокійливе. Мій товариш, студент-скрипаль, запросив мене до себе додому, і, накурившись марихуани, ми залізли в одязі у ванну з водою. Лягли, він по один бік, я — по інший. Вода була не дуже теплою. Я добре пам’ятаю це пережиття, коли одягнена залізала у ванну, відкинувши всі заборони, звільнившись від них, бо хто сказав, що так не можна? У намоклому светрі й штанях я відчула себе такою вільною і чистою, ніби щойно народилася і все можу. Легкою, як його схожий на шовковий, але точно не шовковий плащ.

— Не згущуй брови, — велів мені скрипаль із протилежного берега, — уяви собі, що в тебе на переніссі душа, не знущайся над нею! Не морщся!

Він чомусь вважав чоло і простір між очима найважливішою частиною тіла і дуже страждав, коли бачив там складки. Мої страждання його зовсім не зворушували. Сестра скрипаля вісім років волочилася з одруженим, а тоді нарешті взяла себе в руки, порвала з ним і знайшла іншого, який потім теж виявився жонатим.

— У мене все інакше, — простогнала я.

— Сестра теж завжди так каже. Бляха, я от не розумію, звідки у вас взагалі з’являється оце відчуття обраності? Що у вас все інакше?

Ми вдягнули ролики (в нього виявилися дві пари) і, ще мокрі після купелі, їздили з вітальні в кухню туди-сюди, доки сусіди знизу не почали настирливо дзвонити у двері.

Нічого більш навіженого я не робила ніколи до і після у своєму житті. Навіть на хвильку здалося, що скрипаль починає мені подобатися. Під час прогулянки на дамбі за містом я невміло спробувала його поцілувати, на що скрипаль відреагував словами:

— Навіщо ти все псуєш? Хіба чоловік і жінка не можуть просто товаришувати?

— Та можуть, напевне, — відповіла я дещо розчаровано, і на цьому наша дружба скінчилася.

Страждання загусли так, що я вже не мала чим дихати. Час минав безпощадно повільно, похвилинно, і в кожній хвилині я усвідомлювала себе найнещаснішою істотою на цій планеті. Час розростався і закупорював судини, відбирав слух і голос, повивав зір. Вихудле тіло стало непропорційно кістлявим. Здавалося, що я плаваю колами в акваріумі, щільно заповненому зрідлим, як гель, стражданням, а люди розглядають мене крізь скло, немов якусь рідкісну тваринку. Я переживала день лише тому, що навчилася ділити його на короткі дистанції, вмовляючи себе перетерпіти одну і перебігти в іншу, там полегшає.

«Ще трохи і буде дванадцята», — казала я собі з самого ранку, лежачи в кімнаті під гул увімкненого комп’ютера (лекції в університеті я вже давно не відвідувала). О дванадцятій можна було пробувати заснути на обід. Уві сні терпіти страждання вдавалося найлегше. Але заснути не вдавалося майже ніколи.

«Ще трохи — і буде п’ята», — казала я собі о дванадцятій. О п’ятій поверталися з роботи батьки. Я вмощувалась на диванчику в кухні, вкривалася старим зеленим пледом і спостерігала за тим, як батьки вечеряють. Вигадувала їм денні пригоди з прогуляного університету — взагалі часто тоді брехала — або ж просто замилувано слухала їхні невибагливі розмови між собою. Якщо вдавалося забутися бодай на хвильку, я вже була щасливою, тому насолоджувалася безгрошів’ям, корупцією, проблемами знайомих, а особливо — коли хтось умирав, бо ніщо так не відволікає від власного страждання, як чужа смерть. Безкінечну кількість разів я уявляла, що вмираю сама, і моє набрякле тіло горілиць виносить на поверхню акваріума, а він, вродливий золотоволосий чоловік, б’ється головою об скло і, захлинаючись горем, лементує: «Ні! Ні!».

Увечері я напихалася заспокійливими, готуючись до чергової важкої ночі, протягом якої я писала свої оповідання, плакала, дрімала, мріяла, плакала, врешті повторювала: «Ще трохи — і почне світати». А коли бралося світати, я вкладалася в ліжко, щоб уже за кілька годин починати увесь цикл мук спочатку.

Можливо, людині просто необхідно один раз належно постраждати? Відмордуватися, щоб визначити розмір душі? XS, S, М, XL? Моя була якась безрозмірна.

Місцевий видавець погодився видати оповідання окремою книжкою. Я мала б радіти, але насправді нічого не відчувала. Наполягла тільки, щоб презентацію провели у кнайпі, де ми колись зустрічалися.

Людей зібралося доволі багато, бо тоді книжки виходили не так часто.

Кіптява…

Я пам’ятаю лишень, що сиділа перед усміхненою публікою і безперервно жартувала, мнучи в руках гарненько видану книжечку. Вона була яскраво-жовта. Дерев’яний стілець піді мною порипував. Публіка заходилася благодушним реготом, мовляв, подивіться, яка мила, жартує, молодеча енергія б’є фонтаном, пише щось у такі важкі часи, не западає духом, як це мило. Лиця присутніх розповзлися в одну суцільну пляму. Я читала уривки оповідань, і ніхто нічого не розумів.

— Ви ж нічого не розумієте, — сказала я, і пляма вибухнула реготом. Ще й самоіронічна, дійсно мило!

Серед присутніх пульсувало одне — його — лице. Він прийшов із запізненням, тому мусив стояти біля дверей, зіщулившись і притулившись до одвірка. Коли інші реготали, він тільки ледь усміхався, мабуть, щоб занадто не вирізнятися на загальному тлі. Коли презентація закінчилася, він першим непомітно зник, так що я не була певна, чи ця несподівана з’ява мені взагалі не примарилася.

Додому я поверталася пізно вночі останнім тролейбусом. На зупинці вже під батьківським будинком звернула увагу на одиноку нерухому постать, яка по-буддиському сиділа на бетонній брилі і витріщалась на повний місяць. Багряний диск, як дамоклів меч, нависав над дачним масивом по той бік дороги.

— Смішна презентація