Читати книгу - "Лють"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нарешті Рендол прийняв руку.
— Послухайте, — сказав він. — Нічого такого в цьому немає. Просто платіть, до іншого нам байдуже. Ми нікому не повідомимо, якщо, звісно, ви платити не перестанете.
Джон схрестив руки на грудях, хоч і знав, що в очах інших людей це робить його більшим, загрозливішим.
— Слухайте, — сказав він. — Я хочу цей дурний телевізор у розстрочку, двадцять два дюйми з пультом керування. Це все, що мені потрібно.
— Звісно. — Рендол підняв руки долонями догори. — Нема питань. Просто я подумав, що з вашим кредитним рейтингом…
Джон перепитав:
— Яким рейтингом?
— Кредитним. — Тон хлопцевого голосу перейшов межу недовірливості й наблизився до приголомшеного Джона. — У вас найкращий кредитний рейтинг з усіх, що я бачив. У нас тут бувають люди, які навіть до трьохсот не дотягують.
— А у мене який?
Запитання, здавалося, приголомшило Рендола.
— Нам не можна таке казати.
Твердим голосом, додавши до нього металевих ноток, Джон повторив:
— Який у мене?
Прищі у Рендола побіліли, а шкіра навпаки — густо почервоніла.
— Сімсот десять, — прошепотів він, зиркаючи через плече, чи не дивиться бос. — Містере Шеллі, ви могли б піти в звичайну крамницю. Наприклад, у «Серкіт-сіті» чи в «Бест-бай».
— Дайте мені його подивитися.
— Звіт?
Джон ступив кілька кроків і скоротив відстань, що їх відділяла.
— Ви сказали, там були кредитні картки. Я хочу знати, які саме.
Рендол знову озирнувся через плече. Але хвилюватися йому варто було через того, хто стояв перед ним.
— Хлопче, годі озиратися. На мене дивися. І відповідай.
Рендол ковтнув слину, і його борлак заходив ходором.
— Може, я неправильно ввів ваш номер соціального страхування. Поточна адреса була інакша…
— А ім’я і прізвище?
— Те саме?
— І та сама попередня адреса у Ґарден-сіті?
— Так, сер.
— Ви думаєте, що існує ще один Джонатан Вінстон Шеллі, з моєю датою народження і моєю колишньою адресою, який живе в Атланті й має майже такий, як у мене, номер соціального страхування?
— Ні… тобто так. — Над верхньою губою Рендола проступили бісерини поту, голос затремтів. — Пробачте, містере. Мене виженуть з роботи, якщо я покажу вам той звіт. Ви самі можете отримати його безкоштовно. Я дам вам ном…
— Забудь, — сказав Джон, почуваючись чудовиськом через те, що тисне на хлопця.
Страх у його очах різав, як гостра скалка. Джон пішов до вхідних дверей, повз такий бажаний телевізор, і вийшов, поки не сказав чогось такого, про що пошкодує.
Замість піти додому Джон перетнув вулицю й сів на лавку біля автобусної зупинки. Узяв безкоштовну громадську газету зі стійки й швидко прогортав. На дорозі було чотири смуги, але всі вони були вщерть забиті транспортом. Прикриваючись газетою, мов щитом, Джон стежив за крамницею, де Рендол та його колеги-продавці вмовляли людей, які мали би тікати звідти, не озираючись, підписати угоду на продаж душі.
Кредитні звіти, картки, рейтинги. Чорт, він нічого про це не знав.
Під’їхав автобус, водій глянув на нього крізь двері.
— Ви сідаєте?
— Наступним поїду, — сказав Джон. І додав: — Дякую.
Йому подобалися водії автобусів «МАРТА»[10]. Вони не квапилися з висновками. Якщо ти платив за проїзд і не зчиняв галасу, вони вважали тебе хорошою людиною.
Гаряче повітря засвистіло за автобусом, коли той від’їхав. Джон перегорнув газету на наступну сторінку, потім повернувся на першу, розуміючи, що не прочитав жодного слова. Так він і сидів на автобусній зупинці — дві години, потім три. Відійшов лише раз — відлити за порожньою будівлею.
О восьмій вечора продавець Рендол вийшов з бюро прокату. Він сів у поіржавілу «тойоту», повернув ключ у запалюванні й наповнив тихий вечір найогиднішою музикою, яку Джон чув у своєму житті. Посутеніло десь за годину, але Рендол не помітив би Джона навіть у яскравому світлі дня. Хлопцеві було років із вісімнадцять-дев’ятнадцять, він мав власну машину, роботу, за яку непогано платили, і жоднісіньких турбот, окрім хіба що того придурка з хорошою кредитною історією, який вдень мало не витрусив з нього душу.
З крамниці вийшов менеджер. Принаймні Джон думав, що то менеджер: немолодий уже чолов’яга, залисина, сяк-так прикрита жмутом волосся, жовтувата шкіра та круглий від цілоденного сидіння й відмовляння людям зад.
Чоловік опустив захисний екран з металевої сітки, який прикривав вітрини, і стогін, яким він цю роботу супроводжував, було чути аж через вулицю. Знову застогнав, коли нагнувся замкнути скобу, і ще раз — коли підводився. Випроставши спину й потягнувшись, він пішов до сірувато-коричневого «Форда Тауруса» і всівся за кермо.
Джон дочекався, коли чоловік застебнув пасок, вирівняв дзеркало заднього виду, увімкнув задній хід. «Таурус» поїхав назад. Білі фари спалахнули над червоними, потім машина вирівняла хід і виїхала з парковки. Двигун дирчав, як гольф-мобіль.
Десять хвилин, п’ятнадцять. Півгодини. Джон підвівся й собі крекнув від зусилля. У колінах хруснуло, зад болів од холодної бетонної лавки.
Перш ніж перейти вулицю, він роззирнувся на обидва боки. Пройшовся повз крамницю. Ланцюги, що захищали вітрини й головний вхід, були міцні, проте Джон і не збирався бити скло і грабувати. Він пішов в обхід будівлі, до сміттєвих баків.
Камеру спостереження за бюро прокату було націлено на задні двері, на баки вона не дивилася. Джон посунув сталеву кришку догори, і вона озвалася металевим скреготом. З контейнера тхнуло, але Джон чув і гірші запахи. Він узявся витягати маленькі чорні пакети зі сміттям, такі самі, як ті, що він бачив у сміттєвих кошиках у крамниці. Він діяв обережно — розв’язував вузол замість розривати пакет, щоб у ньому покопирсатися, потім зав’язував на такий самий вузол і переходив до наступного. Півгодини поперекидавши магазинне сміття, він зрозумів, що ситуація кумедна, і розсміявся. У пакетах було достатньо інформації: номери соціального страхування, домашні адреси, трудовий стаж, щоб провернути грандіозну аферу. Але в нього інше було на меті. Він був не шахрай і не злодій. Він хотів здобути інформацію, але тільки свою власну, і, за законом підлоти, знайшов її в останньому пакеті.
Він нахилив кредитний звіт під таким кутом, щоб його можна було прочитати у світлі сенсорних ліхтарів.
Той самий номер соціального страхування. Та сама дата народження. Та сама колишня адреса.
Джонатан Вінстон Шеллі, тридцять п’ять років, володів двома картками «Мастеркард», трьома «Віза» й карткою на бензин «Шелл». Його адресою була абонентська скринька з індексом 30316, тобто мешкав він десь на південному сході Атланти — за кілька миль від нічліжки Чез на Ешбі,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лють», після закриття браузера.