Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

Цю хвилю захоплення урвав різкий голос княгині, котра покликала князівну. Під’їхали підводи. Каралаші заходилися переносити пакунки із коляски, і невдовзі все було готове.

Пан Розван Урсу, ґречний боярин, віддав обом жінкам власну карету, намісник сів на коня, і всі рушили в дорогу.

День уже згасав. Розлиті води Кагамлика сяяли золотом призахідного сонця і пурпуром надвечір’я. Високо в небі вишикувалися табунці легеньких хмарин, які, поступово червоніючи, звільна рухалися до краю виднокола, ніби стомлені гойданням у небі, збиралися влягтися спати в якусь невідому колиску.

Пан Скшетуський їхав із боку князівни, але розмови з нею не заводив, бо говорити так, як вони щойно говорили, при сторонніх не міг, а пустих слів його вуста вимовляти не хотіли. У серці він відчував блаженство, а в голові у нього щось шуміло, як вино.

Увесь караван бадьоро йшов уперед, і тишу порушувало тільки форкання коней або брязкіт стремена об стремено. Потім каралаші на задніх підводах затягли сумну волоську пісню, однак невдовзі стомилися, і тоді почувся гундосий голос пана Лонгіна, котрий побожно співав: «Я зробила так, щоб на небі не згасало сяйво і, як темінь, я покрила всю землю». Тим часом споночіло. Зірочки замиготіли в небі, а з вологих лугів піднялися білі, мов безмежне море, тумани.

В’їхали в ліс, але не проїхали й кількох стай[26], як почувся кінський тупіт і п’ятеро вершників показалися перед караваном. Це були молоді княжичі, котрі від фурмана довідалися про халепу, що сталася з їхньою матір’ю, і квапилися на допомогу, ведучи з собою карету, запряжену четвериком.

— Це ви, синочки? — окликнула стара княгиня.

Вершники наблизилися до підвід.

— Ми, матінко!

— Здоровенькі були! Дякуючи оцим ось добродіям мені вже й допомога не потрібна. А це мої синочки, котрих я вашій ласці, панове, доручаю: Симеон, Юр, Анджей і Миколай. А то хто п’ятий? — запитала вона, придивляючись пильніше. — Гей! Якщо старі очі у темряві не помилилися, то це, здається, Богун?

Князівна раптово сахнулася в глибину карети.

— Чолом вам, княгине, і вам, князівно Гелено! — привітався п’ятий вершник.

— Богуне! — мовила стара. — Із полку прибув, соколе? А з торбаном? Здоров, здоров! Гей, синочки! Я вже запросила їхніх милостей, ласкавих добродіїв, переночувати у Розлогах, а ви їм уклоніться! Гість в оселю — Бог в оселю! Просимо ж вас, ласкаві панове, до нас завітати.

Булиги поскидали шапки.

— Покірно просимо ваших милостей до господи.

— Вони вже згодилися — і його високість пан посол, і його милость пан намісник. Шляхетних кавалерів прийматимемо. Тільки от не знаю, чи їм, що звикли до придворних делікатесів, буде до смаку наш убогий харч.

— На жовнірському ми хлібі, не на двірському росли, — мовив пан Скшетуський.

А пан Розван Урсу додав:

— Я вже куштував гостинний хліб у шляхетських домах і знаю, що двірський із ним не зрівняється.

Підводи рушили вперед, і стара княгиня вела далі:

— Давно, давно вже минули добрі для нас часи. На Волині й на Литві є іще Курцевичі, котрі й почет тримають, і взагалі по-панському живуть, але вони кревних своїх, що бідніші за них, знати не хочуть, за що нехай їх Бог покарає. У нас майже скрута козацька, яку ви нам, ласкаві панове, маєте вибачити, й зі щирим серцем прийняти те, що вам від усієї душі буде запропоновано. Ми з п'ятьма синами сидимо на одному сільці й кільканадцяти слободах, а ще ж на нашій опіці й оця небога.

Намісника ці слова здивували, бо у Лубнах він чув, що Розлоги були чималим шляхетським маєтком і належали, до того ж, князеві Василю, Гелениному батькові. Проте спитати, як вони перейшли до рук Костянтина і його вдови, він вважав недоречним.

— То у вас, ласкава пані, п’ятеро синів? — поцікавився пан Розван Урсу.

— Мала п’ятеро, як левів, — відповіла княгиня, — але найстаршому, Василеві, поганці у Білгороді очі смолоскипами випекли, а від цього він розумом схибнувся. Коли молоді йдуть у похід, я лишаюся вдома тільки з ним та з небогою, від котрої більше біди, аніж потіхи.

Гордовитий тон, із яким стара княгиня говорила про свою небогу, був такий виразний, що не пройшов повз увагу поручика. В грудях у нього закипів гнів, і він мало не вилаявся, але грубі слова завмерли на вустах, коли, глянувши на князівну, він при місячному сяйві побачив, що в очах у неї бринять сльози…

— Що з тобою, ласкава панно? — тихо спитав він.

Князівна мовчала.

— Я не можу бачити твоїх сліз, — мовив пан Скшетуський і нахилився до неї, а помітивши, що стара княгиня розмовляє з паном Розваном Урсу і не дивиться в їхній бік, допитувався далі: — Бога ради, скажи хоч слово, адже Бог свідок, що я і кров, і здоров’я віддам, аби тільки тебе втішити.

Зненацька він відчув: один із вершників так сильно підпирає його, що коні аж починають тертися боками.

Розмова з князівною урвалася, а Скшетуський, здивований і розгніваний, обернувся до смільчака.

При сяйві місяця він побачив очі, що дивилися на нього зухвало, визивно і водночас глумливо.

Ці страшні очі світилися, як вовчі очища у темному лісі. «Що за проява? — подумав намісник. — Біс чи що?» — і, сам не зводячи очей із цих палючих зіниць, запитав:

— А чого це ти, ваша милость, так конем підпираєш і очима мене свердлиш?

Вершник нічого не відповів, але й далі дивився так само настійливо й зухвало.

— Якщо темно, можу вогню викресати, а якщо битий шлях завузький, то гайда в степ! — мовив намісник, підносячи голос.

— А ти одлітай, ляшку, од карети, коли степ бачиш, — відповів вершник.

Намісник, який метикував дуже швидко, замість відповісти так сильно вдарив коня нападника в черево, що румак форкнув і в один стрибок опинився аж на краю шляху.

Вершник осадив його на місці, й якусь мить здавалося, що він хоче кинутися на намісника, аж тут пролунав різкий, владний голос старої княгині:

— Богуне, що з тобою?

Слова ці подіяли враз. Вершник розвернув коня й переїхав на протилежний бік карети до княгині, що говорила далі:

— Що з тобою? Гей, ти не в Переяславі й не в Криму, а в Розлогах, запам’ятай це.