Читати книгу - "Далекий простір"

Припустимо, якимось чином ми відчували би простір не на відстані двох або восьми (як у наших чемпіонів) метрів, а на відстані десятків, може, сотень і більше метрів. Невже і тоді нам не було б цікаво, а що за нашою вулицею? Принаймні, тоді не було б відчуття небезпеки, яке, мабуть, і відбиває у нас бажання «лізти в незнайоме». Власне, і «незнайоме» тоді перестає бути аж таким незнайомим, якщо ми сприймаємо його зі значної відстані. Це вже зовсім інше «незнайоме», ніж те, яке ми починаємо відчувати за два метри від себе. Основна різниця в тому, що зникає або суттєво зменшується відчуття небезпеки, яке з «незнайомого» випливає. Відокремлене великими дистанціями, воно перестає бути для нас ворожим. Водночас парадоксальним чином ми з ним пов’язані, контактуємо з ним.

Вищевикладені міркування можуть здатися читачеві лише пустопорожніми вправами холодного розуму. Але спробуємо таки довести нашу логіку до кінця. Сприймаючи світ здалеку, ми будемо постійно відчувати спокусу пізнати його, бо він, із одного боку, нами сприймається, а з іншого, ніби і недоступний, тобто «далекий», він буде кликати до себе.

Годі й уявити, яка це була б людина, що вийшла б із зосередження на ділянці радіусом у кілька метрів. У неї б розпрямилися плечі, глибше задихали б груди, вона гордо підняла б голову. Світ увійшов би в неї своєю величезністю, витіснивши її вузький маленький світ. А заодно і принизливий страх.

Але, можливо, я викладаю надто плутано? Найімовірніше, ті, хто читатиме це, образяться або й обуряться: це що, скажуть вони, ми всі якісь забиті налякані істоти, чи як? Чого хоче від нас цей розумник?

Я нічого не хочу, тільки викласти свою думку, яка не повинна померти разом зі мною. Обмеженість нашого щоденного життя – не тільки благо: ми самі, яких ми так любимо і поважаємо, стаємо від цього обмеженими. Що ж тут поганого, можуть запитати? Так, обмеженість – це визначеність, яка нас і тримає. Але я висловлю божевільну думку: тримати людину може і необмеженість, отже – невизначеність. Нею людина може дихати, упиватися. Але боюся, що мене небагато хто зрозуміє.

Якщо є обмеженість, отже, має бути і необмеженість. Якщо є певність, значить, мусить бути і непевність. Де вони? Що вони?

Б. Наш світ залежний

З обмеженості неминуче випливає залежність. Щоби зробити людину залежною, потрібно зробити її обмеженою, а останнє досягається звуженням простору життя (у будь-який спосіб). Причому звуження повинно бути від початку, щоби принаймні першу половину свого життя людина провела в обмеженому просторі, тоді вона сформується за певним типом і надалі буде триматися за свою вузькість.

Ступінь залежності прямо пропорційний ступеню людської обмеженості. Чим обмеженіша людина, тим легше її зробити залежною. Пояснюється це просто: обмеженість пов’язана з локальним місцем: по-перше, зв’язок із одним місцем легко робить людину підконтрольною, її можна взяти на облік; а по-друге, живучи в обмеженому колі, людина починає, як то кажуть, жити обмеженим колом. Іншими словами, вона прив’язується до всього, що є в цьому колі, до всякої дрібниці. Звідси і її спорідненість «із усім близьким». Але тим самим людина легко стає вразливою! Досить силам, які володіють її близьким, тобто обмеженим, простором, прямо або побічно пригрозити втратою останнього (або частини його), як людина починає панікувати. Психологія тут проста: якщо я все життя живу на цьому клаптику і з ним зрісся, то я не можу внутрішньо не тремтіти перед тим, кому цей клаптик належить, хто має або може мати над ним владу. Хто я тоді такий, який співвідніс себе з тим, чим, по суті, я не є?

У тому й перевага необмеженості, всесвітності, що там немає співвіднесення себе (принаймні, такого цілковитого) з яким-небудь «цим і тільки цим» ареалом життя. І тому немає важеля влади над людиною.

Живучи в маленькому постійному колі, я обростаю тисячами звичок, і з часом порушення навіть однієї з них, найдрібнішої, стає для мене потрясінням. Я готовий все терпіти і все виконувати, аби не чіпали «моє маленьке життя». Мені вже однаково, хто і як править мегаполісом, державою, що роблять правителі – це не має до мене відношення. Як і те, що наді мною, що піді мною, що на сусідній вулиці. Я буду, як говорили в давнину, нижче трави, тихіше води, тільки не чіпайте мене. Я боюся за свій п’ятачок. Я тремчу за те, чим я став.

Якщо припустити, що коли-небудь людина була необмеженою, то життя, яким живемо всі ми, – найкраще, що можна було б зробити, щоби людина замість легкості і вантажу свободи знайшла солодкість і отруту залежності. Сьогодні ми живемо в комфортних умовах: вдома говоримо по радіофону, слухаємо фільми, тілограми, блаженствуємо в електрованнах; на вулиці ми йдемо, покладаючись на величезну кількість акустичних та інших підказувачів. Ми занурилися в близький простір, потонули в ньому, ми живемо ним, кожен день вихваляючи його. Але хто ми вже? Ким ми стали? Ким ми могли бути? А може, ким ми були? І найголовніше: яка сила створила наш локальний світ і заодно нас самих, у цей світ цілковито занурених? Що за сила і навіщо? Яка кінцева мета? Нам приємно бути під опікою, нас ведуть, ми, чоловіки і жінки, не перебираючи, по-жіночому любимо цю силу. І не дай боже хто-небудь скаже нам: «Як же ви це так, га? Ні кроку самі. Радієте своїй цілковитій залежності. І не принижує вона вас». О, не дай боже! Ми розірвемо такого нахабу на шматки! Бо… Бо ми поважаємо себе, так! Ми не потерпимо іншого погляду на себе. І ми горою станемо на захист тих, хто створив нас такими, якими ми є, бо, на їхній погляд, ми гідні самоповаги, ми володіємо найвищою цінністю – доброчесністю громадян, і так далі. І ми… Ми не віддамо своєї самоповаги, не станемо змінювати бачення самих себе, а швидше тебе самого зітремо в порошок!

А однак незалежно від будь-чийого ставлення до автора, істина і думка – незнищенні. Від того, що ми не бачимо альтернативи собі, остання не зникає.

В. Наш світ емоційно неповноцінний

Третя характеристика нашого життя звучить не менш парадоксально. Адже кожен із нас вважає, що світ його емоцій – єдино можливий, бо що може бути вище, краще любові до дружини, до родини, тихої любові до Державного Об’єднання, яке піклується про нас?..

Тим часом обмеженість неминуче звужує і наші почуття. Я знаю, навряд чи хтось погодиться, що можуть бути інші, нам