Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

За годину перед заходом сонця Еліза підійшла до містечка Т. — зовсім зморена, із збитими ногами, одначе не занепала духом. Передусім вона поглянула на річку — адже там, на тому березі, була воля![10]

Стояла провесна, і річка кипіла й вирувала. Величезні крижини, важко перехиляючись, сунули за водою. Берег з боку Кентуккі химерно випинався далеко в річку, і крижані брили громадилися тут одна на одну й застрягали у вузькому закруті, перепиняючи дорогу кризі з верхів’я, і та крига стала на всю широчінь річки, утворивши щось ніби величезний хиткий пліт, який майже сягав кентуккійського берега.

Еліза на хвильку спинилась, оглядаючи цю невеселу картину: вона одразу збагнула, що на пором тут нема чого й сподіватися, а тому рушила до невеличкого заїзду на березі, щоб розпитатися про перевіз.

Господиня поралась коло плити, заклопотана готуванням вечері. Почувши позад себе лагідний та сумний Елізин голос, вона обернулася з виделкою в руці.

— Вам чогось треба? — запитала вона.

— Чи нема тут якогось човна, щоб переправитись на той бік у Б.? — озвалась Еліза.

— Де там! — відказала жінка. — Човном тепер не переїхати.

Страх і розпач, що відбились на Елізиному обличчі, вразили господиню, і вона запитала:

— Вам так треба на той берег? Хтось занедужав? Я бачу, ви дуже стривожені.

— Моїй дитині загрожує велика небезпека, — сказала Еліза. — Я дізналася про це тільки вчора ввечері і пройшла чималу дорогу, щоб потрапити на пором.

— От біда! — мовила жінка, враз пройнявшись материнським співчуттям. — Так мені вас жаль… Соломоне! — гукнула вона у вікно до невеликої хатини на задвірку.

У дверях з’явився чоловік у шкіряному фартусі, з бруднющими руками.

— Слухай, Соломоне, — мовила до нього жінка, — той чоловік повезе сьогодні вантаж через річку?

— Він казав, спробує, якщо можна буде переїхати, відповів Соломон.

— Тут є один, що має сьогодні ввечері переправити дещо на той бік, як не злякається, — пояснила господиня. — Він прийде сюди вечеряти. То ви посидьте, почекайте його… Ач який гарненький хлопчик! — додала вона, простягаючи малому коржика.

Та хлопчина, зовсім знеможений, аж плакав з утоми.

— Бідолаха! Він не звик так багато ходити, а я його весь час підганяла, — мовила Еліза.

— Ну, то покладіть його отут, — сказала господиня, відчиняючи двері до маленької спальні, де стояло зручне ліжко.

Еліза поклала змореного хлопчика на ліжко і тримала його рученята в своїх, доки він заснув. Та для неї спочинку не було. її вогнем пекла думка про переслідувачів, і вона втупила тужливий погляд на збурену, неспокійну річку, що пролягла між нею та жаданою волею.

Тут ми її на час і залишимо, щоб побачити, що роблять її переслідувачі.

Хоч місіс Шелбі обіцяла, що обід буде подано зараз же, проте скоро з’ясувалося — і то вже вкотре, — що слово куди прудкіше від діла. Отож, незважаючи на наказ господині, вголос даний у присутності містера Гейлі і переказаний тітоньці Хлої принаймні півдесятком юних посланців, та високоповажна особа лише сердито пирхнула, покрутила головою і знову взялася до роботи з надзвичайною статечністю й неквапливістю.

Не знати чому, але вся челядь була переконана, що зайве зволікання не завдасть господині великої прикрості. Аж подив бере, скільки враз нагодилося всяких причин, щоб затягти справу. Один безталанний невдаха примудрився перекинути підливу, і довелось готувати її наново, з усією належною увагою та ретельністю. Тітонька Хлоя прискіпувалась до найменших дрібниць і на всі запити коротко відказувала: вона, мовляв, не подасть на стіл сиру підливу з тієї причини, що комусь там треба когось ловити. Ще один грішник перекинув відро з водою і мусив знову тюпати до криниці, а інший, в свою чергу, упустив на підлогу масло. Час від часу в кухні з’являвся якийсь вісник і хихочучи повідомляв, що містер Гейлі «такий сердитий, аж на стільці ніяк не всидить, і тільки те й робить, що бігає то до вікна, то до дверей».

— Хай побігає! — обурено мовила тітонька Хлоя. — Ще не те йому буде, коли не схаменеться. Ось прийде його остання година, то побачимо, якої він тоді заспіває.

— Не минути йому пекла, щоб я так жив, — сказав малий Джейк.

— Та й по заслузі! — похмуро докинула тітонька Хлоя. — Він же стільки душ людських занапастив, що й не злічити! — І вона високо піднесла руку з виделкою.

Усі в кухні дуже шанували тітоньку Хлою і пильно дослухалися до кожного її слова. Отож і тепер, коли обід нарешті понесли до їдальні, кухонна челядь мала хвилину дозвілля погомоніти з нею і послухати, що вона скаже.

— Він горітиме в пеклі цілу вічність, правда ж? — спитав Енді.

— Ото б мені подивитись на нього! — докинув малий Джейк.

— Діти!.. — раптом пролунав голос, і всі здригнулися.

То був дядько Том. Він тихо зайшов до кухні й стояв у дверях, слухаючи їхню балачку.

— Діти, — сказав він. — Ви самі не тямите, що кажете. Вічність — то страшне слово, жах навіть подумати. Не можна бажати вічної муки ні одній живій істоті.

— А ми й не бажаємо нікому, крім торговців людьми, — озвався Енді, — їм же всі цього бажають, тим проклятим лиходіям.

— Чи не волає проти них сама природа! — вигукнула тітонька Хлоя. — Хто ж, як не вони, одривають немовлят від материнських грудей! Хто, як не вони, забирають і продають малих діточок, що заходяться плачем і чіпляються за материну спідницю! Хто, як не вони, розлучають жінок з чоловіками, дарма що така розлука страшніша від смерті! — промовляла вона крізь сльози. — Та чи мучить їх хоч трішечки совість? Де там! Вони п’ють собі, смалять сигари, а до всього іншого їм байдужісінько! Та коли вже їх чорти не вхоплять, то на що ті чорти й годні?! — І тітонька Хлоя, затуливши обличчя подолом картатого фартуха, гірко заплакала…

— Я радий, що хазяїн не поїхав сьогодні зранку, як намірявся, — сказав Том. — Від цього мені було б куди важче на серці, ніж від того, що він мене продав. Йому воно, може, й нічого, а мені б таки добре краялось серце. Я ж знаю хазяїна змалечку. Та оце бачив його, і тепер мені легше змиритися із своєю недолею. Хазяїн не мав іншої ради, він вирішив правильно. От боюся тільки, що без мене все тут піде шкереберть. Хазяїн не вгледить за всім, як я, не