Читати книгу - "Момо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він говорив і говорив, а Момо пильно слухала. І що далі вона слухала, то менш захоплено лунала його мова. Несподівано він урвав балачку і провів мозолистими руками по обличчі.
- Все дурниця, що я тут набалакав, - раптом сказав він невесело. - Бачиш, Момо, я знов забагато випив. Признаюсь по правді, я тепер частенько забагато випиваю. Бо я б і не витримав того, що ми там робимо. Чесний муляр такого не може стерпіти. Забагато піску в розчині, ти розумієш? Постоїть воно років чотири-п'ять, а там бубухне додолу, аби тільки хто кашлянув. Усе халтура, проклята халтура! Та й це ще не найгірше. Найгірше - це ті будинки, що ми будуємо! Це взагалі не будинки, це… це… бункери для душ! Тебе від них аж верне! Але що мені до цього всього? Я одержую свої гроші, й квит! Авжеж, часи не ті стають. Колись усе в мене було по-інакшому, я колись пишався своєю роботою. Як ми щось будували, то було на що глянути. А тепер… Ось підроблю трохи грошей, то начхаю на своє мулярство й візьмуся за щось інше.
Він похилив голову й понуро втупився очима не знати куди. Момо не озивалася, вона слухала його.
- Момо,- тихо повів він далі,- може, мені справді треба знов прийти до тебе і все розповісти? Еге ж, таки треба. Скажімо, завтра, щоб не відкладати, га? Або краще післязавтра. Ну, побачу, як я це облагоджу. Але я прийду неодмінно. Згода?
- Згода,- сказала Момо.
І вони розійшлися, бо обоє були дуже втомлені. Та Нікола не прийшов ні завтра, ні післязавтра. Він узагалі не прийшов. Може, справді зовсім не мав часу…
Далі Момо перевідала Ніно і його опасисту дружину. Невеличкий старенький будиночок з плямами від дощу на стінах і диким виноградом над дверима стояв на околиці міста. Момо, як завжди, завернула до кухонних дверей. Вони були відчинені, й Момо ще віддалік почула, що Ніно затято сперечається зі своєю дружиною Ліліаною. Лі-ліана совала по плиті каструлями й сковорідками. її гладке обличчя блищало від поту. Ніно, розмахуючи руками, кричав на дружину. В кутку сиділа в кошику їхня дитинка й голосила.
Момо тихенько сіла біля дитинчати. Узяла його на руки і лагідно колисала, аж поки воно вщухло. Дорослі урвали суперечку й озирнулися.
- А, Момо, це ти?- сказав Ніно і всміхнувся. - Радий, що бачу тебе знову.
- Хочеш попоїсти? - трохи неласкаво запитала Ліліана.
Момо похитала головою.
- То чого ж ти хочеш?- нервово спитав Ніно. - Ми зараз зовсім-таки не маємо часу.
- Я тільки хотіла запитати,- тихо відповіла Момо,- чого ви так довго не приходили до мене?
- А хіба я знаю? - роздратовано сказав Ніно. - У нас тепер інші турботи.
- Атож! - вигукнула Ліліана й гримнула каструлями. - У нього інші турботи! Наприклад, як розполохати добрих давніх клієнтів, ось які в нього тепер турботи! Ти пам'ятаєш, Момо, отих дідусів, що колись завжди сиділи за столиком у кутку? Він їх повигонив! Повикидав геть!
- Я не викидав!- боронився Ніно. - Я їх чемно попросив знайти собі якийсь інший шинок. На це я як господар маю право.
- Право, право! - вибухнула Ліліана. - Так люди не роблять! Це не по-людському й просто підло. Ти добре знаєш, що іншого шинку вони собі не знайдуть. У нас вони не заважали ні однісінькій душі!
- Овва, не заважали ні однісінькій душі! - вигукнув Ніно. - Бо пристойна, заможна публіка до нас не ходила, коли тут ошивались оті неголені старі бевзі. Ти думаєш, що таке подобається людям? І з однієї склянки дешевого вина, яку вони могли собі дозволити за цілий вечір, ми з тобою не забагатіємо. Нічого ми так не наживемо!
- Нам досі велося непогано,- відказала Ліліана.
- Досі, так! - визвірився Ніно. - Але ж тобі не треба розтлумачувати, що далі так не поїдеш. Власник будинку підвищив орендну плату. Тепер мені доводиться платити на третину більше, ніж колись. Усе дорожчає. Звідкіля мені набрати грошей, якщо я зроблю зі своєї пивниці притулок для старих обшарпаних базік? Чого я маю жаліти когось? Мене ніхто не жаліє!
Гладка Ліліана так гримнула об плиту сковорідкою, що аж луна пішла.
- А тепер я тобі щось скажу,- вигукнула вона й уперлася руками в свої пишні боки. - Поміж цих, як ти висловився, старих базік, приміром, є мій дядько Етторе! І я не дозволю, щоб ти ганьбив мою рідню! Він добра й порядна людина, хоч у нього й нема стільки грошей, як у твоєї заможної публіки!
- Етторе нехай приходить, - розщедрився Ніно. - Я йому казав, щоб він, як хоче, то залишився. А він не схотів.
- Авжеж, не схотів! Без своїх давніх друзів! Що ти собі гадаєш? Що він має стовбичити в кутку сам-один?
- Ну то тут я нічого не вдію!- вигукнув Ніно. - Але так чи інак, а я не маю охоти через твого дядька Етторе звікувати вік господарем якоїсь корчми! Я теж хочу чогось домогтися в житті! Чи це, може, злочин? Я хочу зрушити цю будку з мертвої точки. Хочу зробити щось путнє з своєї пивниці! І я це роблю не тільки для самого себе. Я це роблю й для тебе, й для нашої дитини. Невже ти цього не розумієш, Ліліано?
- Ні,- затято промовила Ліліана,- якщо так бездушно багатіти - то без мене. Тоді я якогось дня знімуся та й піду собі. А ти роби як знаєш!
І, взявши з рук у Момо дитину, яка тим часом знов розплакалася, вона вибігла геть з кухні.
Ніно довго не озивався. Він запалив сигарету і вертів
її в пучці. Момо дивилася на нього.
- Воно правда,- сказав він нарешті,- це були славні хлопці. Вони мені й самому припали до серця. Знаєш, Момо, я й сам не радий, що… Але що вдієш? Часи стають не ті. Може, й Ліліанина правда,- провадив він, трохи помовчавши. - Відколи ті дідки звідси забралися, моя пивниця стала мені як чужа. Я й сам не знаю, що чинити. Але тепер усі так роблять. Чого ж мені робити інакше? Чи ти гадаєш, що треба?
Момо ледь помітно кивнула головою. Ніно поглянув на неї і собі зробив те саме. Обоє усміхнулися.
- Добре, що ти прийшла. Я вже й забув, що досі ми в такій скруті завжди казали: «Піди до Момо!» Але тепер я знов прийду, вдвох з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Момо», після закриття браузера.