Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

Олег вибачився і зачинив двері. Втім, це аж ніяк не заважало чути все, що говорилося за ними.

— Ви ж кожної п'ятихвилинки докладаєте мені, що у вас усе гаразд, — продовжував зав за зачиненими дверима. — А потім в один прекрасний момент, коли поступає хворий із кишковою непрохідністю, виявляється, що два тижні тому... Ні, ви вдумайтеся — два тижні тому! — вкрали клізму. Як це назвати?! Поголовне впадання у дитинство? Та хто ж її міг вкрасти? Ви що вже, зовсім із розуму посходили? Ну, я розумію, час такий, але...

— На чиєму чергуванні пропала?

Відповіддю було дружне мовчання.

— Ось так... Дожилися... Це тільки уявити — отаку подію розбирати! Та у вас скоро труси покрадуть, а ви не знатимете, хто і коли!

Здивовано знизавши плечима сам до себе, Олег пройшовся коридором і знайшов собі місце на сестринському посту поруч із якимось генералом, треба думати, у відставці.

— Доброго дня.

— Доброго дня, — відповів ветеран, вкладаючи у ці слова всю свою військову виправку та гідність.

За кілька хвилин двері завідуючого розчинилися, і з кабінету почали виходити сестри та санітарки чергової зміни, перешіптуючись та не приховуючи емоцій.

— Ох, Оксаночко, замучиш ти мене, — зітхнув ветеран. — Отже, відпускати машину?

— Відпускайте, Іване Павловичу.

Генерал зняв на сестринському столі трубку і, набравши номер, промовив:

— Гришуню, їдь, не потрібно мене чекати. Вільний. Так, Оксаночка поколе мене, і я сам дістануся. Не переживай. Під'їжджай зранку на восьму тридцять.

— Можна тепер? — Олег прочинив двері.

— Так, так, будь ласка! — підвівся назустріч завідуючий, простягаючи руку. — Малевич Микола Прокопович. Не збагнув зразу, хто ви. Тут із цим військом помреш і не воскреснеш... — зав розпачливо махнув рукою. — Ну, як дісталися?

— Нормально, — відповів Олег.

— Влаштувалися?

— Зняв поки що квартиру, а далі буде видно.

— От і добре. У нас відділення на п'ятдесят ліжок, народу в районі шістдесят тисяч. Є трохи навантаження. У вас побільше, напевно? Пробачте, у Харкові де ви працювали?

— Третя міська.

— Бував я у Харкові, давно вже...

Двері розчинилися без стукоту, і до кабінету увійшов лікар у білій піжамі під халатом.

— Усе те саме, — промовив він стурбовано. — Ще й гірше, ніж минулого разу.

— От, зараза, — похитав головою завідуючий. — Ти вже перевів її до нас?

— Розпорядився. Зараз принесуть.

— От, зараза... — повторив Малевич. — Я знав, що так буде. Ну, знайомся — наш новий ординатор — Олег Вікторович Женатий із Харкова. А це Ілля Петрович Медвідь. Працюватимете разом.

Лікарі потиснули один одному руки.

— Тут у нас є одна хвора, — пояснював Олегу Малевич, — вже поступала зі стравохідною кровотечею — цироз печінки. Тепер Удруге. Лягла до терапії підлікуватися, а там почалося. Зараз переводимо до нас. Ви, напевно, сьогодні займайтеся влаштуванням побуту, відпочивайте з дороги. А завтра прошу о пів на дев'яту. Гаразд?

— Гаразд, — відповів Олег, прощаючись.

А зачиняючи двері, почув за спиною:

— Значить, так — давай бігом замовляй по санавіації кров, мінімум літру, плазму свіжоморожену...

Тут також був передній край.

***

У невеличкому кабінеті, ущент заставленому коробками, сидів за столом чоловік загалом благовидної зовнішності, у дещо пожмаканому піджаку, при краватці. Щоправда, проглядало у ньому щось таке — щуряче. Можливо, це враження справляли рідкуваті вусики, що стирчали якось так на сторони. Ту ж асоціацію підтримував цупкий погляд, що скакав по паперах, які лежали на столі купами. Навпроти «щура» сиділа Ада Василівна, заступник головного лікаря, і терпляче щось йому пояснювала. Поруч застигла головна медсестра лікарні — доволі видна, ще молода жінка, також вдягнута в халат.

— Послухайте, — тлумачила начмед, — це ж не від нас залежить. Ви повинні розуміти! Гуманітарка, яка йде до нас, півроку стоїть у Києві. Потім приблизно стільки ж в обласному центрі. Потім у нас стоїть — і ми не маємо права до неї торкнутися, оскільки вона не розмитнена. Це ж купа інстанцій! А до гуманітарки, як ви розумієте, ні американець, ні бельгієць не покладе нічого доброго — те, що самим не потрібно, те, у чого термін придатності закінчується. От воно і приходить у повну непридатність, поки перейде через нашу бюрократію. М'яке миші поїдять, а препарати вже страшно хворим давати. Але з нас за кожну таблетку потім питають. І ми повинні списувати їх усіма можливими шляхами. От чесне слово, краще б її взагалі не було, цієї гуманітарки!

Чиновник лише кивав на знак розуміння, а потім знов за рибу гроші — заходився гнути своєї:

— Що ж, до акту можуть бути додані ваші пояснення, це будь ласка. А тепер перейдемо... Де в нас були бинти? Ось! Партія бинтів — п'ятсот штук. Давайте розберемося, куди ця партія поділася.

— А куди вона могла подітися, — невдоволено буркнула головна сестра, Зіна. — Лежить по відділеннях. Вона вся мишами поїдена, смердить і з «мишачками». Хірурги були хотіли різати на серветки і стерилізувати, але не наважились. їх спочатку прати треба, а як бинт випереш?

— От і добре, що лежать... — задоволено воркотів щуряка. — От і порахуємо... Хто отримав найбільше?

— Хірургія.

— От і прекрасно. Проведіть мене туди.

Усі троє вийшли, і Зіна зачинила кабінет.

***

Хвора лежала в окремій палаті — була дуже бліда і періодично заплющувала очі. Жінка вже старша, звичайної зовнішності. В обидві руки її були встановлені крапельниці — одна з кров'ю, інша з розчином. Поруч поралися дві медсестри, а ендоскопіст, який щойно скінчив обстеження, приводив до ладу апарат.

У коридорі за дверима стояли Малевич із Медвідем та син хворої.

— Усе, як минулого разу, — пояснював йому завідуючий. — кровить із кардіального відділу стравоходу, з отих самих розширених вен.

— Господи... — на обличчі сина відбивалися переляк і відчай. — Кажіть, що треба. Може, ліків якихось?

— Ну, ви ж розумієте, — розвів руками Малевич, — ситуація дуже важка. Ми пояснювали вам минулого разу, що перспективи у подібному випадку п'ятдесят на п'ятдесят. Немає таких засобів, які гарантовано зупиняють кровотечу. А так