Читати книгу - "Таємниця індіанського острова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А коли звичайно прибуває моторний човен? — завовтузився в кріслі суддя Уоргрейв.
— Між сьомою і восьмою, сер. Іноді трохи пізніше. Не розумію, куди подівся Фред Нарракотт. Якщо захворів, то мав би прислати свого брата.
— Котра година? — запитав Філіп Ломбард.
— Без десяти десять, сер.
Ломбард прикро похитав головою. Роджерс зачекав ще хвилину-другу.
— Мене дуже засмутила смерть вашої дружини, Роджерсе, — з несподіваною проникливістю звернувся до нього генерал Макартур. — Доктор щойно повідомив нам цю сумну звістку.
Роджерс уклонився.
— Дякую вам, сер, — сказав і, взявши порожнє блюдо, вийшов з кімнати.
Знову запанувала тиша.
3
Крокуючи по терасі, Філіп Ломбард прорік:
— Що стосується моторного човна…
Блор подивився на нього й ствердно хитнув головою:
— Я знаю, що ви хочете сказати, містере Ломбард, човен мав прибути цілих дві години тому, але не прибув. Чому?
— Можете відповісти? — уїдливо спитав Ломбард.
— Ось моя відповідь: так було задумано заздалегідь. Це кільця одного ланцюга.
— Отже, ви вважаєте, моторка не прийде? — спитав Ломбард.
— Моторки не буде, — пролунав роздратований голос у нього за спиною.
Блор трохи повернув до нього свій могутній тулуб і роздумливо подивився на останнього промовця:
— Ви теж вважаєте так, генерале?
— Аякже, — різко продовжив генерал Макартур. — Звичайно, моторки не буде. Ми розраховуємо на те, що вона забере нас з цього острова. Насправді ж ми нікуди звідси не поїдемо — ось у чім заковика! Це кінець, ви розумієте, кінець… — Він на хвилину замислився, потім несподівано тихо додав — Тут панує спокій — цілковитий спокій… Це кінець… Безвихідь…
Він круто повернувся й покрокував геть. Обійшов терасу, зійшов положистою стежкою до моря, до самого краю острова, туди, де скелі виступали просто в море. Він ішов, ледь погойдуючись.
— Ще один з глузду з'їхав! — сказав Блор. — Схоже, всі ми тут збожеволіємо.
— Щось не віриться мені, що це торкнеться вас, — сказав Ломбард.
Колишній інспектор поліції посміхнувся:
— Мене ж бо звести з глузду нелегко буде. — І вже серйозно додав: — Втім, не думаю, щоб і вам це загрожувало, містере Ломбард.
— Дякую. В даний момент я почуваю себе цілком нормальним, — відповів Ломбард.
4
З невеселими думками, вийшов на терасу доктор Армстронг. Ліворуч розмовляли Блор і Ломбард. Праворуч туди-сюди неквапливо крокував Уоргрейв. Армстронг нерішуче попростував до нього. Саме тієї миті з будинку квапливо хтось вийшов:
— Пробачте, сер…
Армстронг обернувся й сторопів: до нього підійшов Роджерс, але в якому вигляді! Ще кілька хвилин тому він був уособленням стриманості, Тепер же його обличчя сіпалось, він весь позеленів. Контраст був такий разючий, що Доктор Армстронг на мить остовпів.
— Будь ласка, сер, мені конче потрібно побалакати з вами віч-на-віч. Прошу до будинку.
Армстронг зайшов. Знавіснілий дворецький плентався слідом.
— Що скоїлося, друже? — нарешті запитав доктор. — Постарайтеся взяти себе в руки.
— Сюди, сер, проходьте. Сюди.
Він прочинив двері їдальні, пропустив доктора, потім Увійшов сам, ретельно зачинивши за собою двері.
— Ну, — вже нетерпляче запитав Армстронг, — то в чім річ?
У Роджерса ходором заходив кадик, розкритим ротом хапав він повітря, не в змозі вимовити жодного слова. Зрештою він насилу видушив із себе:
— Тут відбуваються такі події, сер, які я не можу збагнути.
— Події? Які ще події? — різко урвав його Армстронг.
— Тут щось нечисте, сер. Може, ви вважатимете, що я з глузду з'їхав? Може, ви скажете, що це все дурниця?
— Заспокойтеся, друже. Скажіть же нарешті, в чому річ? Облиште шаради.
Роджерс проковтнув слину.
— Я маю на увазі фігурки, сер. Оті, що посередині столу. Фарфорові індійчата. Їх було десять. Можу присягнути — десять.
— Так, справді десять, — спокійно мовив Армстронг, — ми полічили їх учора за обідом.
Роджерс підійшов ближче.
— В тому-то й річ, сер. Минулої ночі, коли я прибирав зі столу, їх було вже дев'ять, сер. Мені це здалося дивним, але особливої уваги на це я не звернув. Сьогодні вранці, сер, коли я накривав на стіл для сніданку, я й не глянув на них — не до того було… А зараз я зайшов прибрати зі столу… Та погляньте самі, коли не ймете віри. Їх стало вісім, сер! Тільки вісім. Це якась нісенітниця, чи не так? Тільки вісім!..
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
1
Після сніданку Емілі Брент запросила Віру Клейторн піднятися на вершину острова, подивитися, чи йде човен. Віра не заперечувала.
Вітер свіжішав. На хвилях з'явились білі баранці. Рибальські човни не вийшли в море. Не видно було й моторки. Вирізнявся лише високий пагорб — червона скеля, що виступала далеко в море, затуляючи маленьку бухту Стикльхевена.
— Моряк, що привіз нас учора, справив на мене вельми позитивне враження, — мовила міс Брент. — Дивно, що він так запізнюється сьогодні.
Віра не квапилася відповідати. «Зберігай спокій, — невпинно повторювала собі. — Не панікуй, тримайся. Не втрачай рівноваги. Адже ти завжди відзначалася міцними нервами».
Уголос же Віра сказала:
— Коли б він швидше приїхав! Я не бажаю далі залишатися тут!
— Не тільки ви, — сухо сказала Емілі Брент.
— Усе сталося так несподівано, — поскаржилась Віра… — І так безглуздо.
Міс Брент промовила буркотливо:
— Я собою дуже невдоволена: отак просто спійматися на гачок! Адже, коли поміркувати, лист зовсім дурний, абсолютно непереконливий. Та тоді й крихти сумніву не виникло в мене.
— Авжеж, — механічно погодилася Віра.
— Ми ж бо звикли сприймати все за щиру правду, — продовжила Емілі Брент.
Віра тужно зітхнула.
— А ви справді вірите… тому, що сказали за сніданком? — спитала.
— Висловлюйтесь точніше, моя люба. Що саме маєте на увазі?
— Ви певні, що Роджерс і його дружина порішили оту стареньку? — прошепотіла Віра.
— Особисто я цілком певна, — відповіла міс Брент, задумливо вдивляючись у далечінь. — А ви як вважаєте?
— Не знаю, що й думати.
— Всі обставини підтверджують це звинувачення, — вела далі міс Брент. — Пам'ятаєте, вона зразу ж знепритомніла, а він уронив піднос із кавою. Та й обурення в нього вийшло якесь ненатуральне. Либонь, вони-таки вбили її.
— У мене створилося враження, що вона всього боїться, навіть власної тіні, — сказала Віра, — певно, її картали муки сумління. За все життя не бачила переляканішої людини…
Міс Брент промимрила:
— В моїй дитячій кімнаті висіло речення: «Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою…» Вельми правильне речення. «Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою!»
Віра, яка оце присіла на камінь, враз скочила, мов ужалена:
— Але ж, міс Брент, у такому разі…
— Що, моя
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця індіанського острова», після закриття браузера.