Читати книгу - "Балада для Кривої Варги"

Я так і не навчилася витягати слона з капелюха, але дехто може похизуватися ще й не такими фокусами. Аманта казала, що треба брехати завжди, навіть якщо немає такої потреби. Тоді, створивши навколо себе димову завісу з брехні та вигадок, можна стати непередбачуваним - а отже, джерелом постійного інтересу навколишніх. Деякі мої знайомі артистки свято тримаються цієї заповіді, щотижня тікаючи з англійськими князями. Особливі оригіналки тікають з румунськими графами. Втім, тікають вони недалеко. Мабуть, до першого-ліпшого готелю… Це все на користь, казала Аманта, - слід підігрівати інтерес публіки. Хай думають, що хоч хтось живе, як у казці, хоч насправді казка починається і закінчується в холодній гримерці…

Ілюзії… Це - наша професія, і наше прокляття. Ми створюємо їх самі, але часом вони виявляються сильнішими. Ми боїмося втратити їх - понад усе… Аманта вважала себе геніальною співачкою, та ще й фатальною жінкою до того ж. А одного разу котрийсь з її фаворитів назвав її рудою шкапою… Що тоді було! Вона заледве з вікна не стрибнула. Втім, не думаю, щоб вона на таке спромоглася. Але відтоді Аманта поступово почала втрачати позиції. Лише раптова хвороба і смерть врятували її від тривалої потворної агонії.

В мене вже практично немає ілюзій. Отож, немає чого втрачати, немає чого боятись… Втім, я і далі здригаюсь від жаху, виходячи на сцену - певно, за старою звичкою. Хто цей глядач, який лякає мене до нестями? Що він таке? Суддя? Бог? Ніщо?

***

Вони якийсь час ішли поряд - повільно, задумливо, мов за труною. Він мовчав. Шлях простягався перед ними нескінченним мостом, який вів на інший берег дійсності, і Лада відчувала, як в неї щемить серце. Від страху? Від очікування, мабуть, дива?

– Як ти вважаєш, - нарешті мовив він, - чому живі так бояться мертвих?

Лада здригнулась, мовби від доторку холодного вітру. Вона чекала на подібне запитання, однак, її вразило, як він сказав це - байдуже, і разом з тим зневажливо, як міг би говорити вельможний патрицій про ниций плебс…

– Ксенофобія? - стенула плечима Лада.

Пан Смерч зітхнув.

– Атож. Не просто бояться, але гребують. Ось що мене найбільше дратує. Люблять і тішать свої теплі багнисті тіла, але бояться тіней, і шепоту, і нічної прохолоди… І завжди така неадекватна, бурхлива реакція! Кричать, втрачають свідомість, жахіття всіляке вигадують…

– Вигадують? Невже безпідставно?

– Ну… майже. Найбільше мене вражає, що цей страх виховується, втовкмачується разом з молоком матері. А потім ще дивуються, чого це в дітей така нетривка психіка. Побільше б їм казочок про мерців розповідали, довгими темними вечорами! Шкода мені їх - але що поробиш… Страх - добрий харч.

Лада ледве не заточилася від несподіванки. Пан Смерч підтримав її за лікоть, насмішкувато вигнувши брову.

– От, приміром, Ялка, - продовжив він, - Ти бачила, до чого вони її довели? Дитина й так сіпалась від кожного поруху вітру, а вони ще й поселили її в кімнаті з вікнами на цвинтар. А знаєш для чого? Аби вона швидше спати йшла - їй обіцяли, що, як вона не спатиме, за нею прийде… різна погань.

– Але невже один лише страх довів її до такого стану?

Пан Смерч кивнув.

– Я казав, що то - добрий харч. Це наче як поранити людину і кинути її в воду, де шугають баракуди. Примари, створені хворою людською уявою, часом вправляються незгірш за справжню нечисть…

– А що, може є і справжня?

– Ха! Нечисть… - гмукнув пан Смерч, - Є тіні, є спогади… Є, зрештою, такі непересічні особи, як Васлав Боро. От уже й не знаю, що він таке…

Він замовк на якусь хвилину, усміхаючись. Лада відчула його посмішку, радше ніж побачила. На той час вечір вже склепив повіки, обійнявши світ теплим мороком; вона усвідомила, що вони вже вийшли за межі Ясеніва… Блимали кілька далеких вогників, але скоро зникли й вони. Їх обступили величезні смереки, крізь віти яких продиралися ламані місячні промені. Над дорогою здіймалися пахощі трав і грибів; їхні кроки тихою мелодією лягали на гармонійне тло зітхання вітру у верхів’ях, далеке мукання корів, бентежний спів цвіркунів… Ладі відчувала спокій і якийсь смуток, але не страх. Це, подумала вона, було би зараз трохи недоречним.

– То хто ж він? - не витримала Лада, - Я говорила з ним, хоч, кажуть, він помер вже деякий час тому.

– А… Я гадаю, що Васлав - трохи несповна розуму.

– Як це? То помер він чи ні?

Пан Смерч тихо розсміявся.

– І чому раптом така зосередженість на дрібницях? Помер він чи ні? Думаю, Васлав сам цього не знає. Тобто, він просто не зрозумів, що з ним сталося. Отакий роззява.

– Он як! А що, якби зрозумів?

– То не вештався б ночами, певно. Адже це не личить, гм, небіжчику.

– Таке враження, що ви жартуєте… - розгублено мовила Лада, - Чули би вас ясенівці! Якщо вони бояться ще когось окрім мерців, то, певно, вас.

– А чого - окрім? - примружившись, запитав пан Смерч.

Лада рвучко зітхнула, глянувши на нього.

– Бо ви… вештаєтесь ночами, а це не личить небіжчикам.

Пан Смерч розреготався у повний голос.

– Е! Чули б тебе в Ясеніві! А втім, ти і так користуєшся там певним, гм, авторитетом. З мерцями спілкуєшся, розбиваєш серця, лікуєш хворих… І як воно тобі? Прийшлося до смаку?

– Я… не знаю, - зітхнула Лада, - Таке відчуття, що це - лише сон. А може, і дійсно…?

– Може? Дійсно? Не переймайся, тут немає великої різниці… А ось, здається, і оселя твої тітки…

Лада роззирнулась і справді побачила, що вони зупинились неподалік від кориної хати. Як вони тут опинились, було для неї таємницею - одною з багатьох. Втім, на відміну від інших, ця загадка іще мала шанс дістати логічне пояснення - вони могли, скажімо, обійти Ясенів навколо. А от високу іронічну таємницю, що стояла поряд, їй, швидше за все, ніколи не вдасться розгадати…

– Ну що ж, дякую за бесіду, - сказав пан Смерч, - Не часто мені перепадає поговорити з кимось, щоби при цьому співбесідник не затинався від жаху - це так дратує! Ну, бувай!

– Добраніч, - тихо відповіла Лада.

Він легко вклонився і рушив у зворотному напрямку, за мить розчинившись у густому