Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

Одного разу, проходячи через кухню, я побачила, що Дуняша розпалює якимось папірцем тріски для самовара. Мені впав у вічі знайомий почерк… Я вихопила, погасила, розгладила зіжмаканий обгорілий папір. Так, то був почерк Сергія Сергійовича. Легковажна Дуняша не змогла до ладу розповісти, де і як вона взяла папірця.

Поліна Олександрівна підійшла до дубової різьбленої шафки з підйомними шторками, зібраними й складеними з добре відполірованих планочок — свідчення неквапливої думки столярів дев’ятнадцятого століття — і почала щось шукати.

— Я шукаю, все шукаю, — приказувала вона, — і все ніяк не знайду. Де ж вона, де ця записка?.. Ах, ось вона!

Обережно й дбайливо поклала вона на стіл оксамитову папку, розгорнула її:

— Читайте!

На обгорілому, папері я прочитав ось що:

“Вельмишановна Поліно Олександрівно! На якийсь час мушу виїхати. Прошу Вас, засвічуйте вечорами лампу з рефлектором у моїй лабораторії……………………. читайте…………………. Дарвіна і Фабра…………………………………………

Той же самий почерк: на всіх записках в лабораторії, на аркушиках, прочитаних під мікроскопом, і на обгорілому побляклому папірці.

І, чим уважніше я вдивлявся в розрізнені слова, тим дужче оволодівало мною тривожне почуття, тяжкий неспокій. Ці окремі слова, що ледве вціліли від вогню, такі покинуті й самотні, наблизили мене до долі тієї незнайомої людини, яка колись вклала в них стільки надій. Що з нею трапилось? “На якийсь час мушу виїхати…” Може, він і не втопився?

— Я зробила так, як писав мені брат: перебралася до будиночка, де жив і звідки пішов Сергій Сергійович, — сказала Поліна Олександрівна і з великою гіркотою вела далі: — Тоді, давно, відразу ж після зникнення Думчева, сюди приходили люди, дивилися, дивувалися. І я помічала стільки недовірливих посмішок, стільки іронічних поглядів! Та я не звертала на те уваги. Нікому не дозволяла бодай доторкнутись ні до одної речі в його домі. Але, певно, один з цікавих відвідувачів був лихим жартівником.

У провінціальному гумористичному журналі цей випадок було описано як курйоз і навіть з карикатурою. Ось у мене зберігся цей журнальчик. Правда ж, у нього така легка назва — “Метелик”, а як тяжко він образив мене. Ось, ось, читайте на сімнадцятій сторінці…

“У зв’язку з триваючими розмовами, — прочитав я в пожовклому гумористичному журнальчику, — про таємниче зникнення жителя міста Ченська лікаря Думчева наш журнал не зупинився перед видатками й послав у це місто свого кореспондента пана Петрушина, який люб’язно подав редакції вірогідне художнє оповідання про цю подію у вигляді драматичної п’єси в чотирьох картинах.

Картина І. На одній з вулиць Ченська. Неділя. Полудень. Дзвонять дзвони. Двері церкви розчинено навстіж. Під’їздять фаетони, дрожки, коляски. А за ресори колясок чіпляються босоногі дітлахи. І коли візник сполохує їх батогом, вони біжать поряд з колесами й гукають:

— Жениться! Лікар-бабка сьогодні жениться!

Картина II. Дім нареченого. Вбігає сусідка. Кричить до служниці лікаря:

— Арсеніївно! Швидше! Швидше! Півчі в церкву вже пішли! А жених твій уже готовий?

Арсеніївна стукає в двері:

— Сергію Сергійовичу, час! Скоро вінчання! Ось візьміть накрохмалену сорочку.

Двері відчиняються, з-за дверей висовується лікарева рука взяти сорочку. Двері рвучко зачиняються.

Незабаром Арсеніївна знову стукає в двері:

— Чи не бажаєте, Сергію Сергійовичу, випити склянку чаю й покуштувати мого слойоного пирога перед вінчанням? Бо ж цілісінький день — ані ріски в роті.

— Мабуть, покуштую! — каже лікар, підійшовши до дверей. І знову з-за дверей висовується рука й бере підноса зі склянкою чаю та пирогом.

— Сергію Сергійовичу! Боярин прибув по вас!

Двері зачиняються.

— Час, Сергію Сергійовичу! — кричить боярин.

— Пробачте! Не можу вам відчинити двері — я ще не одягнувся. Зараз! Зараз!

Боярин трохи жде, потім знову стукає:

— Швидше!

— Іду! — чути з-за дверей.

Картина III. В домі нареченої. В підвінечному вбранні сидить наречена. Чекає. Ніхто по неї не приїздить. Вона вигукує:

— Нічого не розумію! Нічого не розумію!

Картина IV. Знову в домі нареченого. Стукають у двері. Відповіді немає. Відчиняють двері. В кімнаті нікого немає! На столі, на підлозі в мальовничому безладді валяються весільний фрак… накрохмалений комірець… сорочка… краватка… штани… черевики…

— Лікарю, лікарю! Де ви?

Дивляться під стіл, відмикають шафи, навіть у відчинене вікно визирають. Але під вікном весь час стоять цікаві.

Вони гукають:

— Сюди не дивись! З вікна ніхто не вистрибував.

— Лікарю! Де ви? Де ви? Мовчання.

— Стратився! Ну ніби стратився чоловік! — сплескує руками стара Арсеніївна. — Дні й ночі працював, працював, витрачався, витрачався — і витратився!

Сусідки й кумасі її підтримують.

— Страчений чоловік!”

Я прочитав цього безглуздого фейлетона — породження нудьги, неробства й озлоблення давноминулих часів. На обличчі Булай, коли вона брала з моїх рук журнальчик, відбивався такий відчай, ніби все навколо неї руйнувалося. Певно, бувають образи-рани, які надто довго ниють.

Я заговорив:

— Чи вартий пустопорожній лихий жарт, написаний за похмурих старих часів, чи вартий він того, щоб живі почуття й думки застигли на ньому, як це трапилося з діккенсівською героїнею, яка сама в хвилину розпачу назавжди зупинила свій годинник в їдальні — “зупинила годинник свого життя”?..

Не знаю, чи то мої слова допомогли старій жінці відсунути від себе образу, чи то до цього спричинились її душевні переживання-ті переживання, які ні на мить не залишають людину і, безперестанку мінячись різними відтінками, змінюючись, штовхають думки й почуття до надії, до впевненості, що її жде попереду щось радісне, — але стара жінка глянула на записку ясним, просвітленим поглядом:

— Ах, якби вам, Григорію Олександровичу, пощастило розгадати зміст цієї записки! Відгадати тепер, через багато-багато років, зробити те; чого ніхто досі не зміг. Тут написано: “Читайте… Дарвіна і Фабра…” Я прочитала Дарвіна і всього Фабра. Але всі сотні й тисячі сторінок, що я їх читала і перечитувала, не відновили для мене тих кількох слів, які було знищено сірником під час розпалювання самовара. Або ось: “Засвічуйте мою лампу з рефлектором”… Ви бачили — біля самісінького вікна лабораторії, яке виходить на захід, на дерев’яній підставці стоїть дзеркало. Воно запнуто тканиною. Колись вона була біла. Поряд стоїть лампа з рефлектором. Рефлектор спрямовано на дзеркало. Вечорами я відчиняла вікно, засвічувала лампу і спрямовувала рефлектор на цю білу тканину. Так літо й минуло. Настали дні осені, холодні й сльотаві. Почало рано темніти. Грюкали віконниці. Я зачинила вікна, забила віконниці в башточці-лабораторії.

— Але я не помітив, Поліно Олександрівно, не розгледів при свічці в лабораторії ні лампи з рефлектором, ні білої тканини, напнутої на дзеркало. Чи не можна відчинити віконниці?

Двері до кімнати, де ми сиділи, прочинились,