Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

І так повсюди. Текстильна промисловість Кенії зазнала краху в 1994 році. Тоді адміністрація Клінтона нав’язала їй квоту, і це перегородило країні шлях для розвитку. “Африканських реформаторів” попередили, що їм слід і далі рухатися шляхом “реформ вільного ринку”, здійснюючи політику в торгівлі й інвестиціях, що відповідала вимогам західних інвесторів.

І це тільки деякі з безлічі ілюстрацій.

Проте найбільші відхилення від доктрини вільного ринку в країнах, що успішно розвиваються, зокрема і в США, полягають в іншому. Один із основних постулатів теорії вільної торгівлі проголошує, що державні субсидії не допускаються. Так, після Другої світової війни лідери американського бізнесу вважали, що без державної підтримки американська економіка рухатиметься назад — просто депресуватиме. Вони наголошували на тому, що високорозвинена промисловість, зокрема авіаційна, “не може задовільно існувати в конкурентоспроможній економіці без субсидій, що ґрунтується лише на вільному підприємництві” і “уряд — єдино можливий її рятівник”.

Після війни провідні газети й журнали визнавали, що система Пентагону — найкращий спосіб перекласти витрати на суспільство. Вони розуміли, що соціальні витрати могли б відігравати й стимулюючу роль. Хоча це не прямі субсидії для корпоративного сектору, тому що вони є перерозподільними. Військовим витратам не властивий жоден із цих “недоліків”. Вироби військової промисловості також легко продавати. Секретар президента Трумена з військово-повітряних сил висловив це дуже просто: нам не слід вживати слово “субсидія”; ми повинні вживати слово “безпека”. Він переконаний, що військовий бюджет здатний задовольнити потреби авіаційної промисловості. Одним із наслідків цієї політики стало те, що авіація тепер є провідним сектором експорту США і джерелом найбільших прибутків.

Так само Клінтон підтримав “Боїнг”, назвавши його взірцем для компаній в усій Америці. Це призвело до того, що літакобудування в США належать переважно двом фірмам, “Боїнг-Макдональд” і “Ейрбас”, кожна з яких зобов’язана своїм існуванням та успіхам широкомасштабній державній підтримці. Така ж модель переважає у виробництві комп’ютерів і взагалі в електроніці, автоматиці, біотехнологіях, засобах комунікації, а фактично — майже в кожному секторі економіки, що динамічно розвивається.

Адміністрації Рейгана не потрібно було роз’яснювати доктрину “реально існуючого капіталізму вільного ринку”. Її співробітники — майстри своєї справи: звеличуючи перед бідними переваги ринку, вони вихваляються перед діловим світом тим, що Рейган “дав більше субсидій американській індустрії, ніж кожен з його попередників майже за півстоліття”. Більш ніж “скромне” твердження, позаяк ці субсидії переважили субсидії всіх попередників, разом узятих, коли ті “керували найбільшим зсувом у бік протекціонізму після 30-х років ХХ ст.”.

Такий коментар про рейганівське десятирічне правління опублікував журнал “Форін афферз”. Без цього та інших надзвичайних заходів державного втручання в ринок сталеливарна, автомобільна, верстато-інструментальна чи напівпровідникова галузі промисловості навряд чи впоралися б з японською конкуренцією і були здатні стати лідерами в нових технологіях, які мали важливі для всієї економіки наслідки. Цей досвід свідчить про подвійну мораль проповідників вільного ринку.

США, як і Японія, знову ж оголосили про нові важливі програми інвестицій у передові технології в авіаційній та напівпровідниковій галузях промисловості, щоб підтримати приватний індустріальний сектор державними субсидіями.

На доказ того, що є “реально існуюча теорія вільного ринку”, зазначимо й таке. “Фактично всі найбільші фірми світу мали визначальний вплив з боку урядової політики, яка стосувалася їх стратегії й конкурентоспроможності”; “понад 20 компаній зі 100 найбільш успішних впродовж 1993 року, за визнанням журналу “Форчун”, взагалі б не вижили, якби їх не врятували уряди країн, коли вони потрапили в біду”. Одна з них, компанія “Локхід”, була врятована гарантіями великих урядових позик. Урядове втручання, яке “було скоріше правилом, ніж винятком, протягом двох останніх століть... відіграло ключову роль у розвитку й поширенні безлічі новинок у продуктах і процесах виробництва, особливо в авіакосмічній та електронній промисловості, у сільському господарстві, технологіях виробництва матеріалів, енергетиці й транспортній технології”, а також у телекомунікаційній та інформаційній технологіях. Урядова політика “була й залишається рушійною силою у формуванні стратегій та конкурентоспроможності найбільших фірм світу”. Чимало досліджень підтверджують ці висновки.

Про все це можна ще довго розмірковувати. Але й так очевидно: санкціоновані доктрини вигідно придумуються й застосовуються заради влади і вигоди. Сучасні “експерименти” наслідують знайомі зразки, коли набирають форми “соціалізму для багатих” у рамках системи глобального корпоративного меркантилізму. А там, як відомо, “торгівля” полягає в значній кількості угод, що реалізуються в межах одних і тих же фірм під центральним керівництвом. А фірми ті — гігантські організації, взаємопов’язані зі своїми конкурентами стратегічними альянсами; всі вони тиранічні за своєю структурою, зорганізовані для того, щоб перешкоджати демократичному прийняттю рішень і оберігати господарів від ринкової дисципліни. Мається на увазі, що ці жорстокі і невблаганні доктрини мають осягнути бідні й беззахисні.

Ми можемо запитати: наскільки “глобальна” нині економіка і якою мірою вона може підлягати народному демократичному контролю? Якщо за відправний сегмент взяти торгівлю, фінансові потоки, то сьогодні економіка не глобальніша, ніж на початку XX ст. Мало того, ТНК значною мірою спираються на державні субсидії та внутрішні ринки, а свої міжнародні угоди укладають переважно в межах Європи, Японії і США, де політичні засоби ефективні, де немає загрози воєнних путчів тощо.

Чи, можливо, є особливі механізми, яких слід дотримуватися? Немає, якщо ми уважно проаналізуємо доктрини класичного лібералізму. Так, добре відомо, що Адам Сміт хвалив розподіл праці. Однак для багатьох залишається невідомим те, що він викривав його антигуманні наслідки, які перетворювали трудящих на об’єкти “настільки безглузді й неосвічені, наскільки це можливо для людської істоти”; а відтак, “у кожному цивілізованому суспільстві слід запобігати” урядовим діям, спрямованим на переборення руйнівної сили “незримої руки”. Не надто рекламується думка Сміта й про те, що урядове “регулювання на користь трудящих завжди справедливе й рівноправне”, але “коли воно на користь господарів”, то не є таким. Інші провідні представники класичної ліберальної традиції йдуть значно далі. Вільгельм фон Гумбольдт засуджував найману працю як таку. Він зазначав, зокрема, що коли робітник працює під наглядом, то “ми можемо захоплюватися тим, що він робить, але зневажати як особистість”. “Ремесло вдосконалюється, ремісник деградує”, — зазначив Алексіє де Токвіль.