Читати книгу - "Король Гризлі"

зіткнешся, — мовив горянин. — Ось ти щойно сказав: найбільше задоволення від полювання дістаєш тоді, коли починаєш розуміти, що можна не тільки убивати, а й залишати живим. Коли ти міг убити, але не вбив. Якось я сім годин пролежав на чубку гори, дивився, як басують барани, і дістав задоволення більше, аніж якби перестріляв усю отару.

Брюс підвівся й потягнувся. Після вечері це завжди означало: пора вже пізня, тож час лягати спати.

— Завтра буде гарна днина, — сказав Брюс, позіхнувши. — Дивись-но, як сніг на вершинах біліє.

— Брюсе...

— Що?

— Як думаєш, скільки важить наш бурмило?

— Фунтів тисячу двісті, а може трохи більше. Це не мені, а тобі пощастило зустрітися з ним ніс у ніс. Якби там був я, Джиммі, ми вже сушили б його шкуру!

— І в яких він кондиціях?

— Судячи з того, як він лазить по горах, я дав би йому років десять-дванадцять. Можна сказати, він у розквіті сил.

— Брюсе, а дуже старі ведмеді тобі траплялися?

— Авжеж, причому деякі були такі старі, що їм уже й костури не завадили б, — озвався Брюс, розв’язуючи шнурівки на черевиках. — Доводилося й таких підстрілювати, що вже й зубів не мали.

— І по скільки ж їм було років?

— Ну, мабуть, тридцять — тридцять п’ять. А може, й усі сорок. Ну, Джиммі, все, на добраніч.

— Добраніч, Брюсе!

* * *

Ленгдон прокинувся через кілька годин від зливи. Лаючись, він вискочив з постелі й кинувся до Брюса.

Звечора вони не напинали тіпі, і вже за мить Ленгдон слухав, як Брюс проклинає останніми словами свою та його легковажність. Навколо все оповив чорнильний морок, час від часу пронизуваний спалахами блискавиць, і майже одночасно з цими спалахами лунав грім, від якого здригалися гори. Ленгдон скинув змоклу наскрізь ковдру. Черговий спалах вихопив з темряви Брюса, що сидів, закутавшись у ковдри, з пасмами мокрого волосся на худорлявому довговидому обличчі. Побачивши напарника в такому вигляді, Ленгдон не стримався і голосно розреготався.

— «Завтра буде гарна днина!» — передражнив він Брюса. — «Дивись-но, як сніг на вершинах біліє!».

Брюс огризнувся, однак його слова потонули у гуркоті громовиці.

Ленгдон діждався чергового спалаху блискавки і перебіг у сховок — під кремезний канадський бальзам. Там він просидів, рятуючись від зливи, хвилин п’ять-десять, а потім дощ ущух так само несподівано, як і розпочався. Гроза перемістилася на південь, прихопивши із собою блискавки та громи. У пітьмі він почув, як десь поруч вовтузиться Брюс. Чиркнув сірник, і Ленгдон побачив, що той дивиться на годинник.

— Третя доходить, — повідомив Брюс. — Гарно промочило, еге ж?

— А я знав, що піде дощ, — недбало кинув Ленгдон. — Знаєш, Брюсе, коли сніг на вершині стає такий білий...

— Дався тобі той сніг — краще вогонь допоможи розпалити! Добре, хоч вистачило розуму накрити ковдрами їжу. Ти не змок?

Ленгдон саме витирав волосся. Він почувався так, як почувається пацюк, пожбурений у воду.

— Ні!.. Я був готовий до грози і сховався під крислатим бальзамом. Коли ти звернув мою увагу на білизну снігу, я одразу зрозумів...

— Та дай ти спокій тому снігові! — буркнув Брюс, і Ленгдон у пітьмі почув, як тріщать у Брюсових руках сухі ялинові галузки.

Він узявся йому допомагати, і вже за п’ять хвилин поруч палало багаття. Полум’я освітило їхні обличчя, і видно було, що негода анітрохи не зіпсувала їм настрою. Брюс теліпав мокрим чубом і шкірився на всі кутні.

— Дощ періщив, а я спав як убитий, — пояснював він. — Мені наснилось, ніби я беркицьнувся в озеро. А як прокинувся, то навіть намагався плисти.

Дощ у горах на півночі Британської Колумбії, у перших числах липня, а надто о третій годині ночі, важко назвати теплим, і Ленгдон із Брюсом ще добру годину збирали хмиз для вогнища та сушили одяг і ковдри. О п’ятій вони вже поснідали, а коли повернуло на сьому, подались у видолинок, прихопивши із собою мішок із харчами й сідла. Брюс уїдливо зауважив, що загалом його пророцтво збувається: після нічної громовиці справді день обіцяв бути ясним і погожим.

Мокро блищала трава на галявинах. Повноводі струмки у долинах жебоніли гучніше, ніж зазвичай. Після нічної зливи снігу на кручах поменшало чи не удвічі, а квіти стали вищими й гарнішими (принаймні так здавалося Ленгдонові). Повітря було напоєне духмяним ароматом трав і вранішньою свіжістю, а долину починало заливати чудове, золотаве сонячне сяйво.

Мисливці вирушили уздовж струмка вгору. Біля кожної піщаної смуги вони нахилялися і шукали очима ведмежих слідів. Не проїхавши й чверті милі, Брюс несподівано скрикнув і зупинився біля округлої піщаної латки з відбитком величезної Торової лапи. Ленгдон спритно зіскочив з коня і зняв мірку.

— Він! — вигукнув Ленгдон. Голос його від хвилювання аж тремтів. — Послухай, Брюсе, може, нам гайнути так, як є, без коней?

Горянин похитав головою. Перш ніж відповісти, він зіскочив з коня, взяв підзорну трубу й уважно оглянув схили гір попереду. Ленгдон також узявся за бінокль. Одначе на схилах було тихо і спокійно.

— Він далі бреде уздовж джерела, — сказав Брюс. — Від нас до нього милі три-чотири. Отже, кілька миль ми проїдемо верхи, поки не знайдемо придатного місця для коней. Якраз роса до того часу спаде.

Тепер іти слідами Тора було легко, адже вони весь час тяглися уздовж струмка. Не далі як за три-чотири сотні ярдів від купи каміння, де Тор зустрівся з рудомордим Мусквою, посередині трав’янистої улоговини ріс хвойний лісок. Там мисливці розсідлали своїх коней, стриножили їх і пустили пастися. Через двадцять хвилин, обережно ступаючи, вони вийшли до м’якого піщаного ложа, де відбулося знайомство величезного гризлі і