Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

У творах Керрола подибується особливий різновид каламбуру, сутність якого — у логічній суперечливості. Множина, що не містить елементів, також слугує йому джерелом нонсенсу: Березневий Заєць пропонує Алісі неіснуючого вина; Аліса міркує, що діється з полум’ям свічки, коли вона не горить; географічна мапа в «Полюванні на Снарка» становить абсолютну порожнечу тощо. Для нонсенсу Керрола характерна й тема інверсії: відкусивши від гриба з лівого боку, Аліса виростає, а з правого — зменшується. Навіть більше, згадаймо, що вся друга книга взагалі побудована за принципом дзеркального відображення. У люстрі всі асиметричні предмети обертаються: щоб наблизитися до Чорної Королеви, Аліса подається в протилежному напрямку; Король має двох гінців: одного, щоб бігти туди, іншого — звідти. Так нонсенс проявляється як інверсія осмисленого й безглуздого[40].

Отже, ми розглянули зразки не надто й систематичних проявів «критики розуму». Згодом, як провадить той-таки Фуко, на початку XIX століття відбувається історичний зсув у визначенні психічних захворювань та в способі поводження з хворими. Автор розвідки про шаленство вказує ще й на той факт, що досі не було поняття безуму як феномена відчуження. Сучасна культура немовби ненавмисно створила специфічний образ психічної недуги. Нині, продовжує французький дослідник, ми зазвичай сприймаємо безумство як занурення в простір детермінізму, де поступово знищуються будь-які форми свободи. Шаленство у такий спосіб перетворюється на симптом виродження.

Зрештою, великою сенсацією стало те, що дослідження дегенерації викликало збурення не лише в психіатрії, але й у кримінології, яка розглядала злочин і покарання, сказати б, окремо від живої людини. Після того, як романтизм породив ідею подібності генія та шаленця, у середині XIX століття першого й надалі продовжують визначати як вид з ознаками душевного розладу.

Зрозуміло, чому неабиякої популярності набувала теорія антрополога-криміналіста й психіатра Чезаре Ломброзо, який висунув тезу про те, що геній є формою «морального шаленства». Основне положення його концепції зводилося до того, що існує вроджений тип кримінального злочинця. З точки зору антропології, він є явищем атавізму, а з позицій клінічної психіатрії — прихованою формою хвороби. У книжці «Геній і божевілля» (1863) Ломброзо прагнув додати гостроти до «клінічного факту», стверджуючи, що будь-який геній є шаленцем[41].

Не лише праці Ломброзо, а навіть таких популярних авторів, як Макс Нордау чи Рихард фон Крафт-Ебінґ, справляли неоднозначний вплив на тогочасну публіку. Вони та інші прихильники ідеї зв’язку геніальності та шаленства посилалися на інтуїцію, виняткову прозорливість, особливе натхнення і таке подібне. Одначе слово «шаленство» вже остаточно вживалося із додаванням медичного відтінку до його значення.

Чималий інтерес викликала також ідея, пов’язана з так званим психопатичним дискурсом у літературі, і тут є свої показові історії. Ось усього лише декілька прикладів, описаних украй схематично.

Франц Кафка народився в Празі 1883 року. Він був сином авторитарного батька і покірної матері. Помер від сухот, маючи лише 41 рік. Дехто стверджував, що передчасна смерть двох його братів могла викликати в нього почуття провини й ідентифікацію з матір’ю, що страждала на депресію через втрату синів. У ранньому віці він жив із відчуттям неповноцінності, вірогідно, посиленим його єврейським походженням. У власний щоденник він старанно записував свої проблеми із жінками. На останньому році життя думав, що знайшов втілення свого ідеалу в образі жінки, що на двадцять років молодша за нього. Та одружитися з нею його відрадив рабин. Найкращим способом уникнути самотності Кафка вважав письменство, тому і займався ним протягом багатьох років. Йому випало розкрити чимало людських таємниць, обираючи собі персонажів, про яких доводилося писати від третьої особи. Дослідники інколи пов’язують це зі способом спілкування шизофреніків. Приміром, Еріх Фромм припускав, що Кафка використовував примітивний захисний механізм, аби ідентифікувати себе з персонажами своїх оповідань, які дуже часто потрапляють у незбагненні ситуації чи піддаються тортурам.

Невроз або нервовий стан можна легко віднайти не лише у представників літератури — Шарля Бодлера чи Едґара По, але й у композитора Ріхарда Ваґнера, художників Едґара Деґа, Поля Ґоґена та багатьох інших митців.

Живописець Вінсент Ван Ґоґ якийсь час потерпав від психічних розладів. Любов до повії спричинила тільки загострення його страждань і конфлікти. У 1882 році він жив з нею та її сином, радіючи незалежному існуванню, хоча б і в злиднях. Тим часом його картини стають кращими, але гіршає соціальний досвід. Він намагався зробити спільний проект із Ґоґеном, запросивши його пожити у своїй домашній студії. Та після короткого періоду гармонії у спілкуванні вони таки дійшли до межі й розійшлися. З відчаю Ван Ґоґ відрізав собі мочку вуха й написав кілька автопортретів, сповнених драматизму. Його довелося допроваджувати до лікарні кілька разів. Художник помер у ліжку, у присутності брата, через два дні після того, як вистрілив у себе[42].

Не менш цікавою була ситуація серед російського письменства. Якщо в Алєксандра Пушкіна ще наявна просвітницька ясність мислення (згадаймо його «Не дай мне Бог сойти с ума», 1833), то Микола Гоголь уже за рік напише «Нотатки божевільного», змальовуючи розгорнуту картину панування шаленства над невдахою — титулярним радником. Навіть сам автор намагається говорити мовою безрозсудного. Три роки по тому філософа Петра Чаадаєва оголосять