Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

що Східне партнерство не передбачало пропозиції членства в ЄС і насправді розглядалося як альтернатива такого членства[42]. Виходячи з формальної, нормативної сторони справи, європейські дипломати не помічали тих фобій, які можлива асоціація України з ЄС породила в Росії — але саме вірність нормам зумовила те обурення, з яким європейські лідери відреагували на застосування Росією грубої сили при захопленні Криму.

Інституції ЄС стали центральним майданчиком з обговорення економічних санкцій та робили спроби посередництва у врегулюванні конфлікту. Ці два питання було поєднано у рішенні від березня 2015 року, згідно з яким реалізація других Мінських угод визнавалася передумовою для скасування санкційних обмежень. Водночас той факт, що більшість зацікавлених сторін вважає ці угоди недієздатними, означає, що санкційний режим, задуманий як комплекс тимчасових заходів, набуває ознак постійного. Це питання набуло особливої актуальності у світлі прийняття у США пакету жорсткіших санкцій влітку 2017 року.

Аркадій Мошес вважає, що причиною застосування підходу, який відрізнявся від прийнятого ЄС після війни Кремля проти Грузії («нарікайте, а тоді робіть свої справи»), були не якісь особливості самої України, а те, що поведінка Росії починаючи з 2014 року виглядала як набагато фундаментальніша загроза для європейського ладу. «На сьогодні, — пише він, — є значно краще розуміння того, що доба поділів Європи у “ялтинському” стилі давно лишилася позаду, і Україну не можна нікому “віддати”, бо вона нікому не належить, що б не казали прибічники класичної realpolitik»[43]. Але, попри загальне визнання неприйнятності дій Росії стосовно України, Європа не має повної єдності в тому, на які кроки вона повинна і готова піти у подальшому. В певних колах присутня значна протидія перспективі тривалого конфлікту з Росією, яка ще донедавна здавалася партнером. Це особливо стосується націонал-популістичної частини європейського політичного спектру, де симпатія до націоналізму Путіна, євроскептичні сентименти та прихований антиамериканізм породжують запеклий опір режиму санкцій.

ВІДПОВІДЬ НАТО

Анексія Криму та гібридна війна на сході України спонукали європейських лідерів по-новому поглянути на свої військові можливості й поміркувати про те, як їх зміцнити. Значна частина обговорень цієї проблеми, звісно, була пов’язана з НАТО. Завершення «холодної війни» та сподівання на настання нового ладу, за якого насильство нібито «втратило актуальність» в Європі, зумовило перенесення уваги європейських урядів на невійськові аспекти безпеки, такі як міграція. Ця оптика швидко змінилася після початку російсько-української війни, особливо у тих державах, які мають безпосередній кордон з РФ. У відповідь на агресію, жертвою якої стала Україна, НАТО та його члени знову зосередилися на зміцненні організації та посиленні тієї частини своєї стратегії, яка заповідала «тримати росіян на відстані». У Москві, звісно, побачили у цьому не реакцію на власні дії, а зайве підтвердження наявності у Заходу підступних антиросійських планів.

Використання у Криму «зелених чоловічків» без ознак державної приналежності одразу ж викликало тривогу з приводу можливості повторення цього сценарію в балтійських державах, які мають доволі невеликі армії та численне російськомовне населення. До 2014 року серед трьох країн Балтії лише Естонія витрачала на оборону узгоджений союзниками мінімум у 2% від ВВП (будучи на той час одним із п’яти членів НАТО, які дотримувалися цієї умови). Якщо б Росія організувала блискавичне вторгнення до цього регіону, Альянсу було б важко дати їй відсіч за допомогою своїх звичайних сил. Найслабшим місцем НАТО є стокілометрова смуга сільської місцевості, відома як «Сувалкський коридор» між ізольованою від решти РФ Калінінградською областю та союзною Росії Республікою Білорусь.

Призупинивши співпрацю у форматі Ради НАТО-Росія у квітні 2014 року, Альянс вдався до низки «гарантійних заходів» (assurance measures), які з часом перетворилися на ширший «План дій щодо готовності» (Readiness Action Plan), прийнятий країнами-членами на Вельському саміті у вересні 2014 року. «Гарантійні заходи» мали переконати союзників на сході, а також саму Росію, що НАТО не легковажитиме зобов’язаннями, передбаченими статтею 5 Північноатлантичного договору, і в разі необхідності захищатиме всіх своїх членів, включно із трьома балтійськими державами. Відповідно посилювалося патрулювання їхнього повітряного простору реактивними винищувачами; передбачалася присутність військово-морських патрулів та проведення військових навчань. «План дій щодо готовності» доповнювала низка «адаптаційних заходів», спрямованих на матеріальне поліпшення здатності НАТО забезпечувати оборону. Це передбачало збільшення чисельності Сил реагування НАТО з 13 до 40 тисяч військових і створення нової 20-тисячної Спільної оперативної групи підвищеної готовності[44]. Критики, втім, зазначали, що ці сили були замалими та легко озброєними у порівнянні з військами, які могла швидко розгорнути Росія (наприклад, із Калінінградської області), і що загалом розрив між стримувальною позицією НАТО та його фактичною військовою здатністю протистояти гіпотетичній російській атаці не зменшується, а зростає[45].

У довгостроковій перспективі варто очікувати на подальші заходи. Серед них — запропонований Німеччиною проект «структуроутворюючих націй» (Framework Nations Concept), який, хоча й був сформульований ще до російської інтервенції в Україні, з огляду на