Читати книгу - "Червоні хащі"

А Йосип тим часом розповідав уже про третій випадок, що стався з його знайомим. Віри йому було мало: Старенький, очевидячки, сидів у тюрмі, де набув татуювання «РАБ КПСС» на грудях, але його послухати — то він і матросом був, і на півночі заробляв. У таких випадках я йому не перечив, тільки мовчав, але того дідугана нічого не могло спинити.

Ми стояли в коридорі й чекали на Журбу в розпал чергової історії Йосипа, в якій його кореш в Африці пішов на берег і підчепив заразу від чорношкірої дівчини. Повз нас прошкандибала Крива, і Йосип миттєво перемкнувся на неї.

— Чуєш, бідося, шо там Ющенко? — суворо спитав він, але та бабця сарказму не розуміла і з готовністю відгукнулася:

— Та дзвонив, питав, чи все в порядку з лєкарствами.

Старенький не втримався, підхопив її за боки і почав кружляти, примовляючи:

— І даже смерті нас нє разлучіть, — але це йому швидко наскучило, тому він притулив ошалілу жінку до стіни коридору і суворо наказав: — Ти, как он будєт опять звоніть, єщо попросі, штоб тєбя в Феофанію перєвелі, а твойо содєржаніє на подогрєв второй палати пустілі.

Крива розтулила було рота, проте зі свого кабінету на шум вийшла завідувачка, й усі замовкли. Грузінка обвела коридор поглядом і вирішила причепитися до мене:

— Ковтун, ви коли мені паспорта здасте на зберігання?

— Не дам, — рішуче відповів я і відступив за прикриття Йосипа, який нарешті сформулював свою думку і розпочав бомбардування Зінаїди:

— Шо, доїграліся? — грізно спитав він, узявшись під боки. Зінаїда з подивом дивилася на нього, не розуміючи, про що йдеться. — Государство, значит, тєбе старіков доверіло, а ти тут епідємію развела!

— Яку епідемію?

— Та СПІДа же! Он Журбу повелі на повторний аналіз. Я тєбе сразу говорю: ми от всєй палати на тєбя в суд подадім! Етот… по правам человека, в Гааге. І заплатітє, нікуда нє дєнєтєсь!

Завідувачка зачаровано дивилася на розлюченого Йосипа. Опісля різко повернулася до маніпуляційної й зайшла туди, лишивши двері відчиненими. Усередині ми побачили Журбу, який лежав на койці, й Новіченкову, яка сиділа поруч нього зі шприцом у руках.

— Так, що сталося? — різко запитала в неї Грузінка.

— Зінаїда Георгієвна! — підхопилася та і замахала на нас руками, щоби ми зникли з її очей. Двері гучно зачинилися.

Через кілька хвилин звідти викотився Журба й уже в палаті розповів нам, що завідувачка дуже кричала на Новіченкову, що лікарка пояснювала їй: аналізи на СНІД брала за наказом із району, так відбувалося щороку і так має бути, відповідно до розкладу. Щось із того ми чули з коридору, та не все.

— Тю, — подивився Йосип, — раз в прошлом году нічего нє показало, то ти, кобеліна старий, точно что-то учиніл.

— Я нє помню, — чесно зізнався Григорій. І поспішив додати: — Нє помню, штоб проверялі в том январє.

— Шо-то било, — невпевнено промовив Йосип, — їх же, падл, хлєбом нє кормі, тока дай ветєранской кровушкі напіться. Значит, тада другой вопрос: шляпа твоя ето самоє єщо?

— Фу, — не втримався я, зрозумівши, що він має на увазі.

— Та яка вже шляпа, Валєра? — проскиглив Григорій, знову збираючись заплакати.

— Тада другоє дєло, — чомусь зрадівши, підвівся Йосип, — тада Портос катаєт заяву в суд на наш будинок, ти маячиш своїм, шоб ето… прінялі і рассмотрелі. І ми дєлаєм експертізу, так сказать, подтверждающую нємоч твою в етом планє. У меня как раз плакат єсть с етой… Сінді Кроуфорд. В сарає заначил, на сєанс.

— Фу, — тільки і зміг повторити я, Журба сумно посміхнувся, вже передумавши плакати, а до палати ввійшла Зінаїда.

— Значить, так, — сказала вона, — чекаємо на результати другого аналізу. Новіченкова сама поїде на Черкаси, там терміново роблять. У крайньому разі будемо завтра знати.

— Завтра? — тремтячим голосом перепитав Журба і безсило відкинувся на ліжко.

— А я тєбе… — звернувся було до неї Йосип, але Грузінка жорстко відповіла:

— Андонєнко, рот закрий — ціліший будеш, — і пішла собі. Та навпроти мене призупинилась і так само зло додала: — Паспорт усе одно доведеться здати.

Я крикнув їй у спину:

— Не віддам!

Двері гупнули, а Йосип підійшов, сів поруч, подивився мені в очі й неочікувано промовив:

— Паспорт сдай — целєє будєт. І лаве.

Гроші від продажу хати були постійно зі мною: висіли на шиї в маленькому пласкому тканому гаманці, що його Марія пошила, коли ми вперше збиралися на море. Я ледве втримався, щоби не перевірити, чи вони на місці, — навіть рука сіпонулася до горла. А Йосип дивився й усміхався, ніби все розуміючи.

— Які гроші? — спитав я і зробив вигляд, ніби вкрай здивований.

— Та не придурюйся, — спокійно сказав Йосип, — я ж об тєбе беспокоюсь.

— Я не розумію, про що ти.

— Про дєнєжку твою.

— У мене сто п’ятдесят гривень лишилося. Можу показати.

— Не треба мені нічого показувати, — Йосип перейшов на українську, знову здивувавши мене. — Ми тут у своїх нє крисім. Вместє чалімся і прічалім тоже вместє. Но дєла бивают разниє. Тут і баби-воровайкі