Читати книгу - "Ще літо, але вже все зрозуміло"

Вже не згадаю прізвища того білоруського автора, та було кумедно і трохи дивно, коли головний герой його твору розповідав про своє село і, щоб підкреслити відсталість малої батьківщини, наголосив на тому, що газифікація відбулася лише рік тому. Події розгорталися в середині минулого століття.

В Брустурах трубу з газом проклали теж лише торік. Правда, зараз надворі 2013-й. Та великого смутку від такого тривалого спізнення зовсім нема. Навпаки, собі думаю, як би не сприяли комфорту цивілізаційні блага, вони — руйнівні.

Цієї зими наша хата ще не опалюється газом ***, бо треба виконати певні технічні операції, плюс — вони доволі коштовні. Але рано чи пізно це відбудеться, і я з сумом думаю про долю печі. Адже століттями саме вона була визначальною в побуті. Тому й добрі мулярі завше цінувалися.

Печі бувають різних форм і призначень. Щоб в хаті нагріти, щоб їсти зварити, щоб хліб спекти, щоб спати на печі. І чим більше функцій, тим більший розмір. Значимість печі можна порівнювати лише зі значимістю корови. Жінка без чоловіка проживе і навпаки, але якщо нема печі і корови, то нема життя.

Вже років десять, як сільська пекарня позбавила потреби пекти хліб удома. Та на Різдвяні свята мама все ще пече калачі, а на Великодні — паски в домашній печі. Це аркова порожнина, вбудована у корпус печі. В ній розпалюють ватру, і дрова горять, доки не лишиться сама грань (жар). Відтак її кочергою підгрібають до краю, ставлять поза грань ринки (форми) з тістом і закривають засувом на півтори-дві години, залежно від печі, бо кожна піч є індивідуальною і має свої, притаманні лише їй, особливості. Навіть той самий муляр не може створити дві однакові печі, бо залежить ще й від цегли, глини, кахлів, шпаргату. Печі для хліба добре обмуровувати зсередини білою цеглою (шамоткою). Вона вбирає у себе жар і довго зберігає тепло. Відповідно, підтримує високу температуру, від якої хліб добре пропікається, а не обгорає.

Окремий сегмент печі — братрура. Це невелика ніша, в яку ставлять гарячі страви, щоб не вистигали. Вона, як і пічка для хліба, вбудована у корпус печі. В давніших печах є ще й котел. Він розташований у краю шпаргату біля стіни. Туди наливають води, і коли горить ватра, вода нагрівається. А позаяк цегла та глина довкола котла ще довго тримають тепло, то й вода лишається теплою.

Коли взимку приїжджаю додому, то завше ночую на печі. Навіть на ранок, коли хата трохи вихолоне, на печі затишно і тепло. А ще дуже гарно, коли заходиш до хати з морозу і грієш червоні від холоду руки над червоним од жару шпаргатом.

Невже наступної зими доведеться грітись біля конвектора?

Майже затужив, як цим пройнявся. А було так, що просто мав трохи чекати. Щоб чекати не марно, взяв із собою термочашку з кавою і книжку Миколи Яновського. То, по суті, його повне зібрання. Дві повісті читав раніше, а тепер узявся за оповідання. Думав, що чекатиму недовго, тому встигну одне чи два прочитати. Але чекання видалось тривалим і читання теж.

Був час не лише прочитати текст, а й посмакувати емоціями, що від нього приходили. Позгадувати всякого гірського. Бо Микола Яновський писав майже винятково про життя в Гуцульщині. Люди, смереки, полонини…

Одне з оповідань називається «Трійця». Головний герой — вдатний різьбяр на схилі літ, який уже встиг багато зробити, здобути славу й навіть відчути, як вона набридає. А тут у нього починає слабнути зір, і майстер вирішує зробити свою останню бездоганну трійцю (підсвічник на три свічки) — й на цьому край. Щоб не робити далі гірше.

Довго коло того виробу працює, але таки виходить те, що треба. І все. Складає різці до скриньки, прибирає в майстерні й починає відпочивати. Довго спить, мало що робить, хіба коло маржини. Адже вік прожив і на то заслужив. Зрештою, відчувається втома і старіння тіла. А в хаті красується трійця, як ствердження змістовності життя. Саме в ній запалять свічки, коли помре.

Але одного дня майстер з іншого села приносить цимбали для його онука, які замовив зять. Гість виявляється сином давнього товариша головного героя. Цимбали одразу захоплюють філігранною роботою. Коли ж гість ще й виконує гуцульську мелодію, то в голові головного героя все перевертається. Він розуміє показовість власної гордині, коли припинив різьбити, щоб не почати робити гірше. Адже найбільше важить не довершеність, а процес.

Коли мова зайшла про плату за цимбали, то гість мовив, що майстер у майстра грошей не бере. У відповідь на це головний герой подарував свою трійцю. Він уже знав, що зробить ще багато не гірших.

Прочитав собі це, і так мене пройняло, що майже затужив. Я ж насправді все своє життя працював руками. І йдеться не про яку-будь фізичну працю, а саме про роботу з деревом. З малого малку майстрував собі дерев’яні мечі. Одного мав такого, що й донині зберігся. Він дубовий і тому завжди витримував, коли вдарявся о меч брата. А братові смерекові мечі завжди ламалися.

Ще сестра просила робити ліжечка і шафки для її ляльок. І теж, мабуть, одна з ляльок уже кілька років спить у такому ліжечку, чекаючи, коли якась нова малеча її розбудить.

Один час особливо цікаво було вирощувати курей. І коли вилупилися малі курчата, то їх до великих курей не пустиш, бо задзьобають. Тому треба було змайструвати скриню, в якій їх тримати. Але й потрібен був простір, щоб їм було де бути. Я тоді взяв великий ящик,