Читати книгу - "Останній тамплієр"

— Тут знадобиться більше часу, — сказала вона. — Зазвичай, обладунки такого типу виробляють умільці-кустарі, розкидані по всій країні. Особливо цікаво, що палаші були справжніми, а не маскарадно-бутафорськими. Думаю, нам вдасться що-небудь розкопати.

— Отже, хлопці просто випарувалися в повітря, чи не так? — Йенсон явно втрачав терпіння.

— Мабуть, на них чекали машини. Парк має два виходи неподалік від того місця, де вони кинули коней. Ми розшукуємо свідків, але поки безуспішно, — підтримав розмову Джордано. — Коли чотири молодики, розосередившись, виходять з парку в цей час, увечері, їм легко залишитися непоміченими.

Йенсон знову сів, злегка кивнувши головою, без особливого успіху намагаючись зістикувати шалену кількість інформації, а також скерувати свої думки у потрібне русло.

— Отже, на чому ми зупинимося? Є які-небудь пропозиції?

Рейлі окинув поглядом всіх присутніх і знову узяв слово:

— Це досить-таки заплутана історія. Перше, що спадає на думку — це скласти «список ліквідних трофеїв».

Крадіжки антикварних речей, особливо, якщо це загальновідомі предмети, зазвичай здійснюються на замовлення або за попередньою домовленністю з колекціонерами, які не проти заволодіти реліквіями, навіть якщо вони ніколи не зможуть показати їх комусь. Але від першої миті по приїзді до музею Рейлі відразу виключив ймовірність замовленої крадіжки. Викраденнями на замовлення майже завжди займалися злодії-професіонали. Їзда верхи П'ятою авеню не свідчила на користь професіоналізму. А вчинений бедлам і, тим більше, обезголовлення, взагалі ні в які ворота не лізли.

— Гадаю, тут всі «за», — вів далі Рейлі. — Але попередні висновки є суперечливими. За цим злочином криється щось більше, аніж зухвалий грабунок безцінних реліквій. Якщо ви хочете викрасти антикварні штучки, все, що вам потрібно — це вибрати тихий, дощовий ранок у вівторок, проникнути всередину до появи відвідувачів, пред'явити свій «Узі» як найвагоміший аргумент, і — беріть, що хочете. Більше шансів залишитися непоміченим, менше ризику. Натомість, наші браві хлопці обирають найжвавіший, з масою охоронців на кожному кроці, момент, щоб влаштувати своє пограбування. Таке враження, що вони хотіли подражнити нас, заплутати. Звичайно, вони здобули трофеї, але, гадаю, їхньою метою була й демонстрація чогось іще.

— А чого саме? — запитав Йенсон.

Рейлі знизав плечима.

— Ми над цим працюємо.

Йенсон звернувся до Блекберна:

— А ви згодні?

Блекберн кивнув.

— Подивімося на справу з другого боку. Ким би не були ці хлопці, для натовпу вони були справжнісінькими героями. Вони забрали те, про що ці напхані кокаїном віслюки мріють, коли, підключивши свої ігрові приставки, віртуально виходять на справу і займаються грабунком. Я побоююся, як би дії цих покидьків не дали поштовх новій моді. Але мені теж здається, що нальотниками керувало щось більше, аніж просто намір поживитися.

Йенсон озирнувся на Рейлі.

— Ну що ж, ця версія — твоє дитя, на ній поки і зупинимося.

Рейлі подивився на Йенсона і спокійно кивнув. «Дитя» було тут не зовсім підходящим словом, точніше — зовсім непідходящим. Усе це було більше схожим на лютого бурмила вагою в тонну, з яким йому доведеться добряче пововтузитися. Нараду перервала поява стрункого, непоказно вдягненого чоловіка в коричневому твідовому костюмі й у білій сорочці зі стоячим комірцем. Йенсон підвівся з-за столу і, простягнувши свою величезну лапу, привітався з незнайомцем.

— Монсеньйоре, я радий, що ви знайшли для нас час. Сідайте, будь ласка. Усім — увага, це монсеньйор Де Анґеліс. Я обіцяв архієпископу, що ми дамо йому змогу взяти участь у нараді й чекаємо на посильну допомогу.

Йенсон продовжив знайомити Де Анґеліса з працівниками. Вкрай рідко дозволялося стороннім бути присутніми на такій важливій нараді, але нунцій, посол Ватикану в США, потелефонувавши, кому слід, дістав «добро».

Чоловіку було років під п'ятдесят, визначив Рейлі. Його акуратно підстрижене темне волосся утворювало ідеальні похилі арки біля скронь, з інеєм сивини поверх вух. Окуляри Де Анґеліса були злегка захватаними, він здавався привітним і ненав'язливим, коли агенти називали йому свої імена і посади.

— Будь ласка, не звертайте на мене уваги, — сказав він, сідаючи.

Йенсон злегка похитав головою, не погоджуючись з ним.

— Поки що наявні у нас докази не дали якихось конкретних результатів, отче. Побоюючись схилитися до хибної версії, ми поки що обмінялися думками та інтуїтивними припущеннями, що стосуються можливих учасників нальоту.

— Зрозуміло, — мовив Де Анґеліс.

Йенсон обернувся до Рейлі, який, відчуваючи незручність через передану йому естафету, продовжив. Він знав, що має якнайскоріше ввести монсеньйора в курс справи.

— Ми саме говорили, що це, очевидно, не просте пограбування музею. Спосіб, у який його здійснили, вибір часу — все вказує, що це було не просто збройне пограбування, а явно щось більше.

Де Анґеліс стулив губи, розмірковуючи над можливими наслідками щойно сказаного.

— Ясно.

— Перше, що спадає на думку, — продовжив Рейлі, — це ісламські фундаменталісти, хоча в даному випадку я упевнений у їхній непричетності.

— Чому ви так думаєте? — запитав Де Анґеліс. — Як це не сумно, вони не приховують своєї ненависті до нас. Я упевнений, ви пам'ятаєте, яка здійнялася буча, коли пограбували музей в Багдаді. Одразу ж з'явилися заяви про подвійні стандарти, залунали усілякі звинувачення, були прояви ненависті. Тамтешні