Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

Та вона була надто підпорядкована оточенню, в якому жила, отому самому «нашому колу». У неї не було волі та, мабуть, і бажання його розірвати. Тепер я вже знав це напевне.

– Ти ж знаєш, – сказав я, гамуючи відчай відчуттям гідності, що, як і кохання, жило в моїй душі і тепер стало поряд з ним на шальках терез долі, – що я вирішив далі вивчати архітектуру у Львові. Тато і мама мене в цьому підтримують. А віра…

Я подивився Ельжбеті у вічі поглядом, сповненим жалю.

– Віра, як і Батьківщина, в людини одна. Так вчили мене батьки.

Вже шостий рік після переїзду з Красивого ми з мамою і Вірусею жили у Звенигородці. Весь цей час я намагалась викорінити з пам’яті жахливі спогади про той голодний рік, та вони ніби в’їлись у мозок і могли прийти в голову будь-якої миті вдень і вночі. Тоді сили покидали мене, і я надовго немовби кам’яніла, знетямлена і душевно спустошена. Мама згодом зізналась мені, що найбільше тоді боялась, аби пережите жахіття не скалічило душі доньок. На щастя, Віруся про голод не пам’ятала. А мені й досі час від часу сниться, як ми з нею їмо траву на березі сільського ставка…

Я росла серйозною і вдумливою дівчиною. Навіть, можливо, надто серйозною. Намагалась докопуватись до самої суті всього, що пізнавала. За це мене хвалили і вчителі звенигородської семирічки, яку я успішно закінчила минулого року, і викладачі черкаського медучилища, до якого за порадою і допомогою бабусі Уляни нещодавно вступила. Мама казала, що у мене батьків характер, а мій покійний батько ніколи не зраджував тому, у що свято вірив.

Мені подобалось вчитись у медичному училищі. А завдяки Алевтині Михайлівні, досвідченому терапевту і давній подрузі бабусі Уляни, у якої я квартирувала, я відкривала для себе все нові і нові таємниці в царині медицини. Алевтина Михайлівна дозволила мені користуватись своєю бібліотекою, в якій були і трактати Авіценни, і посібники з народної медицини. Останні особливо мене цікавили, оскільки я знала, що мама і бабуся володіють знаннями давнього травникарства, і відчувала, що і сама здатна продовжити родову традицію народного цілительства.

Між тим у нашому училищі, як і загалом в радянській медицині, народне цілительство вважалось шкідливим і, відповідно, засуджувалось. Тому Алевтина Михайлівна порадила мені в училищі на цю тему не говорити. Та це була не найбільша проблема, з якою я зіткнулась вже на початку навчання. Якось на загальних зборах курсу, на яких говорили про вступ першокурсників у комсомол, я обмовилась, що не вбачаю в цьому необхідності. Після цього парторг училища Мєркулов, як він полюбляв висловлюватись, «взял на карандаш» надто відверту студентку. Ввечері того дня Алевтина Михайлівна вдома довго намагалась переконати мене, що заради мого майбутнього стати комсомолкою все ж варто.

Коли вона закінчила, я відповіла так, як підказувала мені совість:

– Вибачте, Алевтино Михайлівно, але я не можу бути в спілці з тими, хто їв комсомольські пайки в той час, коли мої рідні помирали від голоду. Якщо некомсомолці не можна стати медсестрою, я буду працювати санітаркою…

Наприкінці навчального року після останньої пари до мене підійшла керівничка курсу, огрядна добродушна Наталія Іванівна.

– Ідемо зі мною, Марієчко, – взяла вона мене під руку, – з тобою хоче поговорити товариш з наркомату освіти.

У деканаті Наталія Іванівна підвела мене до дверей кабінету заступника директора і, обережно постукавши та ледь на третину відчинивши їх, просунула в цю щілину голову:

– Можна, товаришу Солодовніков?

Почувши ствердну відповідь, керівничка курсу відступила від дверей і злегка підштовхнула мене до них.

– Заходьте, товаришко Білоус, – раптом командним тоном звеліла вона, уникаючи мого здивованого погляду. – На вас чекають.

Я переступила поріг кабінету і вперлась у погляд високого молодого красеня, який стояв біля відчиненого вікна. З першої миті жорсткий і вимогливий, цей погляд враз змінився, і на гарному чоловічому обличчі з’явилась приязна посмішка.

– То ось ви яка, товаришко Білоус… Марійко…

Іван Васильович, як попросив мене його називати цей чоловік, виявився не з наркомату освіти, а з таємничих «органів». Відрекомендовуючись, він так і сказав: «Я з органів». Нічого доброго це не віщувало, проте я намагалась не видати хвилювання.

– Я щось не так зробила? – запитала я Івана Васильовича, який не спускав з мене чи то зацікавленого, чи то захопленого погляду. Врешті я зрозуміла, що сподобалась цьому красеню, і це додавало мені впевненості.

– Формальний привід моєї присутності зараз в училищі – небажання деяких студентів вступати в комсомол, – тихо мовив Солодовніков і замовк, ніби на щось наважуючись.

Він подивився мені у вічі відвертим поглядом і продовжив:

– Та насправді причина зовсім інша. У мене є інформація, що ваш батько був у банді братів Блажевських і причетний до вбивства колишнього голови рабкопу з Млієва та інших радянських активістів. Про це мені розповів побратим вашого батька на прізвисько Тихий. Звісно, діти за батьків не відповідають, але якщо керівництво училища довідається,