Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Із заселенням у їхній дім дяді Васі все стало ще гірше, хоча раніше їй здавалося, що гірше просто нікуди. Тепер же вона переконалася, що меж немає не лише досконалості. Монстр у майці та розтягнутих до розміру шаровар синіх спортивних штанях не ходив на роботу і взагалі майже нікуди не виходив — він тинявся їхньою двокімнатною квартиркою, їв, спав та сито відригував. А ще він лупив маму, як Сидорову козу, і намагався загравати з тіткою Оленою.

Вперше це сталося на другий день після його переїзду, на очах у Дани. Тітка прибігла зі свого інституту трохи раніше, ніж завжди — правду кажучи, Неждана взагалі не розуміла, чого туди ходити, якщо гроші за досліди перестали платити ще влітку. Втім, зрідка до їхнього НДІ привозили пайки. Наближався Новий рік, і Олена чомусь дуже загорілася ідеєю відсвяткувати його як слід, про що й говорила з Даною, роздягаючись у коридорі. Про те, що на «як слід» грошей немає і найближчим часом не передбачається, Дана намагалася не згадувати сама, а тим більше не нагадувати про це тітці. Сенсу псувати їй настрій не було ніякого, тим більше, що Олена, через постійний біль у нирках страшенно змучена і напівпрозора, мов порцеляна, знайшла нарешті собі хоч якусь розраду, адже коштів на лікування у них теж не було.

Тітка перевдяглася в домашнє і випурхнула на кухню, збираючись повечеряти. Майя ще засідала на своїй пошті, а дядя Вася засідав на табуретці й голосно чавкав, дожираючи останній шматок сервелату — до речі, без хліба. Олена спробувала обуритися:

— Це моя ковбаса.

— Була ваша — стала наша, — сяйнув дотепністю Василь і масною п’ятірнею задумливо почухав залишки волосся у себе на потилиці. — Та й узагалі, забувай це «твоя — моя». Які рахунки поміж родичами? А ми тепер одна родина, правда ж, небого?

Остання репліка адресувалася Дані, але та її не оцінила, бо напружено розмірковувала над тим, що вони тепер їстимуть. Майя вже давно не годувала доньку — цей почесний, але непосильний обов’язок перебрала на себе тітка Олена.

— Можемо сходити до когось у гості, — видала нарешті Дана результат своїх роздумів, не звертаючи на дядька Василя жодної уваги — ну що ти з хворого візьмеш, окрім аналізів? — Хосе-Антоніо давно мене запрошував — він квартиру винаймає десь біля ліцею…

— Думаю, він хотів бачити тебе без дуеньї.

— Що він там хотів, це його проблеми, тьотю. А я хочу їсти. Зараз подзвоню йому і скажу, що прийду з тіткою. Він обіцяв приготувати лечо.

Олена засміялася.

— Лечо? Може, чилі?

— Начхати, аби то було їстівне.

Олена тактовно змовчала, що якраз чилі їй категорично заборонено. Вередувати не доводилося, а про дієту з варених овочів, рису без масла та курячих парних котлеток краще було забути віднині й навік. Дівчинка й так старається з усіх сил, жертвує вільним часом, до Хосе збирається, якого, по суті, терпіти не може звідтоді, як він на одному зі своїх уроків висміяв її альтернативний доказ якоїсь теореми. А вона сама… вже й на хліб грошей бракує. Майя, знову зі злістю подумала Олена, могла б хоч трохи про дочку подбати — на пошті платять нехай і копійки, зате вчасно, без затримок. Від тяжких дум її відірвало просто-таки бичаче ревіння.

— То чия вона дівка, твоя чи її?

З коридору на крик примчалася Дана.

— Що тут відбувається?

— То мій зять гніватися зволили, — єхидно зронила тітка Олена. — Щось йому Майя не те наплела.

— Я тебе, курва, ще раз питаю, чий це вишкребок?

Ляпас, який вліпила Василю Олена, ледве не зніс сердегу з табуретки — при всій її тендітності та його суттєвій вазі.

— Ще раз почую, що дитину обізвеш, — очі вийму.

Василь, не підводячись, охопив тітку Олену за ноги і запхав долоню прямо їй під халат.

— Ох, люблю бабів із норовом! Таке в ліжку виробляють!

Погляд Олени зупинився на ножі, яким дядя Вася різав сервелат. Бозна чим би це все закінчилося, якби вхідні двері не рипнули знайомо, запускаючи жіночу половину новоствореного подружжя. Василь висмикнув руку з-під халата — вже, певно, не тому, що боявся Майї, просто не хотів передчасно нариватися на скандал, і зронив, важко втупившись у Дану, котра так і стояла на порозі кухні, притиснувши записничок до грудей:

— Тільки писнеш — заб’ю.

— Васю, ти де? — пролунало з коридору.

— Іду, — він нарешті підвівся і, важко човгаючи, попрямував до дверей. Тітка й небога, не змовляючись, провели його поглядом.

— Я інколи думаю, — сказала Олена після паузи, — що Господь або поквапився, створивши чоловіка по образу і подобі своїй, або все, що написано у перших главах Біблії, — маячня, і він, як кожний справжній Творець, дав волю своїй фантазії. Однак що добре для раю, не завжди файно для землі. Ти вже зателефонувала до Хосе-Антоніо?

— Ще ні, — промовила Дана, відчуваючи полегшення, — тітка знову перейшла на зрозумілу їй мову. — У нього зайнято.

— От і добре. Бо ми з тобою сьогодні нікуди не підемо.

— Це ще чому?