Читати книгу - "Роман з містом"

склом Магду, – Магду, що не йшла тротуаром, як решта людей, а летіла, не торкаючись ногами землі, дивлячись в одну точку на розі двох вулиць – туди, де стояв Матей Бацевич у своєму немодному дешевенькому пальті та стоптаних черевиках. Стояв, чекаючи, не поспішаючи назустріч, з поблажливою й трохи глузливою усмішкою.

Барон бачив, як дівчина підлетіла до цього зарозумілого «великого хіміка», підхопила його під руку, притиснулася не зовсім пристойно – і вони попрямували до центру, жваво перемовляючись. А тоді Генрих знову почув мелодію танго, яка тепер шматувала його серце в тисячі разів дужче, і він, охоплений люттю, щосили гупнув кулаком по столу. Благально задзеленчав посуд – підскочив офіціант і чемно запропонував викликати для пана таксі.

* * *

Молодий барон фон Штаубе не пам’ятав, як дістався своєї квартири. Він щосили штовхнув служницю, яка квапливо відчинила двері, у куток передпокою. Бідолашна вдарилася головою об стіну, ненароком убрикнула його і звела на барона повні жаху очі. Але барон осипав її страшною лайкою, чого сам від себе не сподівався, а наостанок пообіцяв відрізати задовгого язика й дав такого ляпаса, що в дівчини під носом ту ж мить з’явилася цівочка крові. Боронячись, Ганка затулила голову руками, але дарма: пана в передпокої вже не було.

За кілька хвилин у його помешканні щось сухо клацнуло.

А назавтра містом поповзли чутки, що єдиний син барона фон Штаубе намагався розлучитися з життям, проте дивом лишився на цьому світі й уже видужує. Служниця Ганка все заперечувала й навіть подрузі Касьці правди не казала. Тільки потверджувала, що молодий барон занедужав, і тому його лікували в шпиталі, а невдовзі він поїде до санаторію поправити своє дорогоцінне здоров’я. На цьому наполягає старий барон. І навряд чи вони коли-небудь повернуться до міста.

X

Дві поважні жінки зайшли в кафе неподалік консерваторії. Пані Зося поспішала і не мала наміру затримуватися: на душі щось шкрябало й застерігало від раптового спілкування, але Муся так умовляла, напосідала, що нічого не лишалось, як погодитися. Колись були близькими подругами, разом водили доньок до однієї вчительки музики, разом раділи їхнім успіхам, а потім, коли Мусина родина переїхала в передмістя, майже у Винники, палка дружба поволі вичахла. Навіть ніколи не телефонували одна одній: багато клопоту, не до розмов.

Примостившись за дальнім столиком біля вікна й чекаючи замовленої кави, жінки спочатку перекинулися звичними питаннями про здоров’я рідних та навчання Зосиних синів. Пані Свідзинська дратувалася, що марнує час, але аромат і смак кави її заспокоїли. Вона всілася зручніше, відкусила трохи улюбленої крихкої шарлотки, розслабилась і почула пристрасний Мусин монолог, який знову змусив її напружитися й приховати справжні почуття та думки. Колишня подруга, емоційна й неделікатна жінка, із трагічними інтонаціями поганої акторки, говорила тихо, але Зосі здавалося, що від звуків, які вилітали з Мусиного рота, в неї лопнуть барабанні перетинки:

– Як ви дозволили? Як? Пані Зосю, я цього ніколи не збагну! Магда мала таку чудову, блискучу партію, а ви зі Станіславом дозволили їй усе зіпсувати. Коли моя Дорочка розповідала, що ви відмовили баронові, мені на голові волосся ворушилося.

– Магда не кохає барона, – пані Свідзинська ледь спромоглася вставити бліду, безпорадну репліку в цей викривальний прокурорський монолог.

– Не кохає? Що ця дівчина у свої сімнадцять років може взагалі знати про кохання? Авжеж, дитина може помилятися, але де були ви, батьки? Як ви посміли. Дозволили доньці зіпсувати таке майбутнє!

Пані Рапоппорт звернула нарешті увагу на сиротливе тістечко й каву, що холонула на столику, а тоді, зробивши невеличку паузу, заходилася смакувати вершковий крем зі шматочками ананаса. Натомість Софії Свідзинській геть пропав апетит.

Десь поблизу дзижчала муха й билась об скло. У пристойних закладах такого не мало б бути.

Підступна Муся, не дочекавшись відповіді, вже трохи спокійніше додала:

– Якби моїй Дорі трапився такий чоловік, то я її залізною палицею погнала б заміж, не вагаючись і миті. Хоч у моїх планах її сценічна кар’єра. Не можна такий талант заривати в землю! Недарма ж ми з вами, любенька пані Зосю, змалечку мучили дівчаток тими етюдами? Я ж пам’ятаю: ваша Магдочка також почала грати з п’яти років. Але й родинного щастя не слід відкидати, дарма що блискуча партія може перекреслити всі плани. Ви згодні зі мною, любесенька Зосенько?

«Змія, справжня змія, – подумала Зося Свідзинська. – Ще мене вчитиме! Думає: чоловік забагатів, то й ноги об людей витирати вільно. Я їй цього не подарую». Але відповіла з солодкою усмішкою:

– Пані Мусенько, не ятріть мого серця… Ви говорите, не відаючи всіх обставин. Тут нічим не можна було зарадити… Є багато нюансів. Не знаю, що вам наплела Дора з Магдиних слів, але все було не таким очевидним, як видається на поверховий погляд.

Зосі пригадався останній величезний букет троянд від сердешного залицяльника, якому вона спочувала всім своїм материнським серцем.

Авжеж, поверховий погляд! На поверхні – майже водевільна ситуація з чужими амбіціями, надіями та розчаруваннями, з упертою донькою, якій несподіваний знайомець, три дні, як товариш синів, невдаха-хімік (пані Зося чомусь вважала його за невдаху) запав в око. Але найголовнішого паня Зося нізащо не скаже Мусі: як вона бідкається долею Магди, як боїться, що та поєднається з Матеєм, недужим, приреченим через хворобу на коротке життя. Не стане Матея, і донька залишиться сама, у тій нещасній долі… Ах, вона й сама розуміла те, що підказувала Мусі прадавня єврейська мудрість! Але хіба скажеш це чужій людині? Думаючи так, промовила світським тоном:

– Та годі вже про Магду. Розкажіть краще, як вам ведеться? Чоловік уже третю крамницю відкрив? Справді? І як він угадав – торгувати солодощами?

– Ви думаєте, маленькі цукерні дають великі прибутки? Де нам конкурувати з «Фортуною новою»! А нову «Русалку» на Руській бачили? Ото крамниця!

– Еге ж, люди охочіші стали до смаколиків, – пані Софія геть не цікавилася торгівлею, але дуже не хотіла