Читати книгу - "Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пізніші переписувачі пропускають слова «нашема» як непотрібне уточнення. Тим часом воно було не зайвим і органічно входило в текст, який писаний рукою людини, пов’язаної родинним зв’язком з Михайлом Всеволодовичем. Слово «наш» не міг застосувати якийсь інший ростовський літописець, оскільки князь не був із Ростова. Отже, ототожнення автора житія і княгині Марії цілком правомірне. Тим паче, що церковне вшанування Михайла Всеволодовича розпочалось у Ростові, де його дочка вибудувала на честь батька церкву.[8] Відбулося це у кінці 50–х або в 60–х роках XIII століття, бо в 1271 році[9] княгиня померла.
Чому княгиня Марія взялася за перо? У такий спосіб вона вирішила увічнити пам’ять про найрідніших їй людей, показати, що вони були героями свого часу. У літописанні Марії є хвилюючі рядки про тяжку облогу ординцями Чернігова, спалення міста, взяття у полон єпископа Порфирія, фіксуються й інші повідомлення з Придесення. Сімейні трагічні сторінки і літературні ідеали княгині надихнули її на плідну творчість. Здобута освіта допомогла Марії висловити свої почуття, думки досить високохудожніми засобами. Образи чоловіка Василька та батька Михайла Всеволодовича змальовані нею любовно, з теплотою. Авторка захоплена їхньою мужністю, силою духу. На прикладах свого чоловіка і батька Марія показала всім, хто пережив катастрофу загарбання монголо–татарами, як важливо у сумні дні не зрадити духовним ідеалам, бути вірним собі та Батьківщині.
Згодом церква (у 1270–і — 1300–і роки) канонізувала Михайла Всеволодовича як святого. Важко у цьому зв’язку погодитись з точкою зору О. Хорошева про те, що «покаяння, смиренність і покірність — ось головна ідея політичної канонізації XIII — початку XIV в.».[10] Ростовське літописання та й сам характер житія про Михайла Всеволодовича, як зазначає Д. Лихачев, «проникнуті ідеєю необхідності міцно стояти за віру і незалежність батьківщини».[11] Хіба після вбивства чоловіка, а потім і батька княжна Марія не могла написати: «Избави Бог от лютаго томленья бесурьменьскаго люди Ростовсьския земля: вложи ярость в сердца крестьяном, не терпяще насилья поганых, изволиша вечь, и выгнаша из городов, из Ростова, из Володимира, ис Суждаля, из Ярославля».[12]
Первинне ростовське літописання, мабуть, з цих причин і набуло популярності, поширення, тому що воно живописало про болючу трагедію для всіх сучасників, змушувало задумуватись над вірністю духовним ідеалам Вітчизни.
Вже в кінці XIII століття майже одночасно виникають кілька редакцій житія про Михайла Всеволодовича та боярина Федора. Найбільшого поширення набули «Слово новосвятого мученику Михаила князя рускаго и Феодора воеводы первого в княжении его. Сложено взкратце на похвалу святыма отцемь Андреем» та «Месяца семптеврия в 20 день. Убиение благовернаго князя Михаила Черниговского и Феодора воеводы его. Сотворено Иоанном епископом. Благослови отче».[13]
«Тексти з іменем Андрія та іменем Іоанна лише відносно можна визначати як дві різні редакції, — слушно зазначає дослідник Л. Дмитрієв. — Істотна різниця між ними полягає у різниці заголовків і в тому, що там, де в заголовку стоїть ім’я Андрія, в тексті ім’я духовного отця, який благословив князя на подвиг, не названо, а там, де в заголовку стоїть ім’я Іоанна, в тексті він і названий духовним отцем князя».[15] На нашу думку, виникнення цієї суперечності можна пояснити трьома етапами редагування первинного житія. Спочатку з’являється ростовська редакція Марії Михайлівни. Вона, очевидно, не задовольнила єпископа Іоанна, бо в якійсь мірі применшувала його заслуги у здійсненні подвигу мучеників, і він вносить до житія свої суттєві корективи як безпосередній свідок прощальної розмови з Михайлом Всеволодовичем. На третьому етапі виникає поширеніша редакція отця Андрія, де ім’я духівника Іоанна викреслюється. Причини тут можуть бути різні — і внутрішні церковні чвари,35 і бажання применшити заслуги конкретного отця Іоанна, щоб прибільшити значення руської православної церкви взагалі. Літописна практика тієї доби не засуджує за сьогоднішніми мірками плагіат — автором наступної редакції того чи іншого житія, літописної оповіді вважався той, хто допрацював або кардинально переробив попередні тексти.
У XV столітті з’являється перероблене житіє про князя Михайла та його боярина з урахуванням новітніх церковних вимог Пахомія Логофета,[16] ієромонаха, постриженого і посвяченого на Афоні і прибулого у віці близько 30 років не пізніше 1438 року до Новгорода.[17] До своєї редакції тексту, написаного десь до 1473 року,[18] він додав повість «О убіеніи злочестиваго царя Батыя», яка, за думкою В. Ключевського, є «книжна обробка» південно–слов’янської народної пісні.[19]
Як літературна пам’ятка насиченого емоційно–образного змісту, житіє про Михайла Всеволодовича та його боярина Федора не позбулось своєї актуальності і в XVI столітті, коли Москва приборкувала Казанське та Астраханське ханства і стала претендувати на роль «третього Риму». Прийнявши у січні 1547 року першим з усіх попередників титул царя,[20] Іван IV (Грозний) почав енергійно докладати зусиль, аби держава стала спадкоємницею колишньої слави Риму й Візантії.
Нечисленний пантеон маловідомих московських святих, звичайно, не відповідав ідеологічним вимогам дня. Завдяки царському замовленню відбувається масова канонізація. У загальнодержавний пантеон святих заносять святих підкорених Москвою земель, а також Києва. Останні (Борис і Гліб, Феодосій і Антоній Печорський) повинні були демонструвати спадкоємність Московії Київській Русі. Тоді ж до загальнодержавного пантеону зараховуються й святі Михайло Чернігівський та його боярин Федор. Таким чином, як зазначає А. Хорошев, демонструвався «московський протекторат над південноруськими землями».[21]
Як відомо, 1500 року Чернігово–Сіверщина відійшла до Московії. Проте утворена у 1569 році на базі Литви і Польщі Річ Посполита[22] прагнула відновити свій вплив на втрачених землях. У 1578 році Стефан Баторій зібрався воювати з Москвою,[23] залучивши для цього козацьке військо. У 1579 році поляки та литовці вчинили спробу оволодіти Черніговом, але місто, героїчно витримавши облогу, не здалося.[24]
У зв’язку з цими подіями і відбулося перенесення мощів святих Михайла і Федора у Москву. Воно перетворилося у помпезну політичну акцію. У 1578 році цар Іван IV (Грозний) написав у Чернігів до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді», після закриття браузера.