Читати книгу - "Шепіт на вітрі"

вгору. Канат перетворився на стовп, який нагадував страхітливу башту, що рухалася по пустелі. Присадкуваті дерева, над якими проносився Віллі-Віллі, безтямно закидали голови і губили своє листя, яке зривалося з гілок й злітало вгору, аби мчати разом з пилом над землею на висоті п’ятсот футів. Смерч, що крутився на відстані милі від друзів, почав наближатися, і від гуркоту його ходи здригалася земля.

Він гнав поперед себе зграю кенгуру, яка, не витримавши бігу, кинулася вбік, даючи йому дорогу. Ему, довгі шиї яких стирчали мов піки, стрімголов тікали від Віллі-Віллі.

— Мені це не подобається, — сказала Сіра Шкурка. — Зовсім не подобається.

— Мені теж, — мовив Пітер. — Мене жах бере.

Він стрибнув на спину Місячному Сяйву, Сіра Шкурка стала поруч і вчепилася в підпругу поні.

— Я дав йому чарівну пелюстку, — згадав Пітер. — Він не скривдить нас, я впевнений.

Все одно хлопець хвилювався.

— Мені страшно, — сказала Сіра Шкурка, кусаючи нігті,— але цей Віллі-Віллі втратив контроль над собою. Він невправний водій. Тримайся міцніше! — раптом закричала вона.

Віллі-Віллі змінив напрям руху і тепер мчав прямо на них. Піднявся вітер. Сіра Шкурка ткнулася мордочкою в сідло, Пітер нахилився і сховав обличчя в гриві Місячного Сяйва, яка тріпотіла од вітру.

У страшенному гуркоті курява повисла над ними гігантською баштою. Листя й гілля кружляли, мов комахи навколо світла. Гримів грім, щось скриготало, стовп звивався, неначе змія, що корчиться від болю. Пил хитнувся на друзів і накрив їх собою. Вони чули лише шум вітру.

Пітер і Сіра Шкурка відчули, як невидимі руки схопили їх і жбурнули в шалену круговерть. Місячне Сяйво кинувся вперед, став дибки і потяг за собою Сіру Шкурку, яка відчайдушно чіплялася за його збрую. Але ремінці вислизнули в неї з лап, і вона ледь не впала на землю.

Почуття в Пітера було таке, наче він осідлав дикого коня. Хлопець стиснув коліна і міцно вріс у сідло. Він відчув, що Місячне Сяйво робить кола, але раптом їх викинуло з куряви й темряви в тихе спокійне місце, на дно височенного циліндра з гладкими стінами, що крутилися навколо них. Друзям здалося, що вони потрапили в гнучку трубу, яка сягала неба. Її верхівка губилася у темряві грозових хмар, що громадилися над смерчем. Всередині труби було тихо, а ззовні, із-за стін долинав глухий рокіт важкої ходи Віллі-Віллі. Чоловік сидів собі на стільці, який нерухомо завис у повітрі, та й попивав чай, підливаючи його з фляги. Поруч плавали ще два стільці.

— Прошу, — сказав Віллі-Віллі, гостинним жестом запрошуючи їх сісти. — Я тримаю ці стільці в пустелі, там я завжди можу їх підхопити, коли мені заманеться подорожувати з комфортом.

— Ви впевнені, що стільці витримають нас? — запитала Сіра Шкурка. — Вони ж ні на що не спираються.

— А як же літаки? — відказав Віллі-Віллі. — Адже в них також стільці.

— Так, але то зовсім інша річ, — мовила кенгуру.

— Ці стільці витримають навіть слона, — запевнив чоловік.

— Добре, побачимо, — сказала Сіра Шкурка й витягла з сумки слона. Це був той самий слон, якого вона виймала, коли вперше зустріла Пітера. Тварина гнівалася:

— Послухайте! Ви що, витягатимете мене із своєї сумки щоразу, коли у вас виникатиме суперечка? — запитав слон сердито. — Мені набридло.

— Я лише хочу попросити тебе сісти на цей стілець, — пояснила Сіра Шкурка. — Сідай-но! Тебе запрошує хороша людина.

Слон, бурмочучи щось собі під носа, сів на стілець.

— Ось, подивіться! — вигукнув Віллі-Віллі. — Стілець навіть не здригнувся.

— Ви мали рацію, — погодилася Сіра Шкурка, а тоді звернулася до слона: — Дякую, друже. Пробач, що потурбувала тебе.

— Ніколи більше цього не робіть, — дорікнув слон і хотів ще щось сказати, але Сіра Шкурка схопила його й кинула в сумку, де він і зник. Кенгуру примостилася на стільці.

— Тобі, маючи такий талант, треба поводитися обережно, — сказав Віллі-Віллі. — Цей смерч не годиться для того, щоб переносити слонів. Уся ця споруда може розпастися, і ми зламаємо собі карк. Між іншим, ми значно уповільнили ходу. Мені треба переключитися на другу швидкість.

Він дістав з кишені коробку передач, пристібнув її до свого чобота й почав смикати важіль зміни швидкостей, аж поки смерч збільшив оберти.

Чулося: поп, поп, бух, бух. Віллі-Віллі увімкнув максимальну швидкість, і смерч закрутився в шаленому вирі.

Пітер зручно всівся на вільному стільці. Місячне Сяйво став поруч з ним, не звертаючи уваги на шум навколо. Його зовсім не хвилювало те, що він висить у повітрі. Поні закинув голову і насторчив вуха. Пітер нахилився й поплескав його по шиї.

— Увага! — промовив Віллі-Віллі, тон якого раптом зробився дуже офіційним. — Бажаю всім приємної подорожі. Зараз ми на п’ятсот футів випереджаємо попутний вітер і морську течію. Наші координати — шістдесят п’ять градусів довготи та двадцять три градуси широти. З півночі йдуть тумани. Температура в Дарвіні вісімдесят дев’ять градусів, у Мельбурні — п’ятдесят два. У випадку якоїсь загрози застебніть ремені безпеки і приготуйте один із рятувальних плотів, що містяться під вашими стільцями. Бажано, щоб під час посадки він був накачаний повітрям. Перед приземленням підстеліть його під себе. Дякую за увагу. — Чоловік скінчив свою промову й кахикнув, підкреслюючи цим важливість сказаних слів.

— Всього того, що ви нам наговорили, я анітрохи не розумію, — поскаржився Пітер, якому ця промова здалася безглуздою.

— А мені сподобалася промова, — сказала Сіра Шкурка. — Цікаво було дізнатися, що температура в Дарвіні вісімдесят п’ять градусів. Мене турбує лише те, що під час посадки пліт має бути наповнений повітрям. Це накладає неабияку відповідальність на пасажирів у разі аварії.

— Все це цілковита нісенітниця, — наполягав Пітер.

Раптом труба заповнилася сіном, яке крутилося навкруги, черкало друзів по обличчю, літало попід руками й ногами, стрімкою спіраллю піднімалося вгору і налипало на стіни циліндра. Важкі спресовані тюки сіна й соломи рухалися по колу під стільцями. Пітер почув чиїсь сердиті голоси, що долинали із землі.