Читати книгу - "Задуха"

Власне, як і в багатьох інших компаніях.

Учора в лікарні Святого Антонія, розповідаю я Денні, все було так само, як у тому старому фільмі про хлопця та про його портрет, коли хлопець жив собі на втіху, веселився по-всякому і прожив сто років, але на вигляд не змінювався. Залишався таким же молодим. А от портрет, навпаки, старів. На ньому проступали сліди бурхливого життя, вічних п'янок-гулянок, і ніс у портрета прогнив од сифілісу та триперу.

Усі пацієнтки в лікарні Святого Антонія — всі мурчать, прикривши очі. Всі всміхаються. Всі доброчесні й задоволені.

Окрім мене. Я — їхній портрет.

— Привітай мене, друже, — каже Денні. — Я вже місяць як «непитущий». Це все через те, що я постійно сиджу в колодках. Місяць, прикинь. Я такого не пам'ятаю з тринадцяти років.

Мамина сусідка по кімнаті, кажу я йому, місіс Новак, тепер нарешті задоволена — тепер, коли я зізнався, що це я вкрав її винахід зубної пасти.

Іще одна стара дама щаслива, як папуга, — тепер, коли я зізнався, що це я щоночі пісяю їй у постіль.

Так, сказав я їм усім. Це я. Я. Я спалив ваш дім. Я розбомбив ваше село. Я депортував вашу сестру. Я продав вам зовсім негодящий автомобіль 1968 року. Так, це я вбив вашого собаку.

Отож забудьмо про те, що було, і живімо далі.

Я їм сказав: звертайте все на мене. Вставляйте мені скопом — я буду м'яким пасивним задом. Я переберу на себе всю вашу провину.

І тепер, коли вони все на мене звернули, вони всі задоволені й щасливі. Всі посміхаються та мурчать. Сміються, дивлячись у стелю, гладять мене по руках і говорять мені, що все нормально, що вони мене прощають. Вони добре їдять і гладшають. Увесь цей курятник кудкудакає навколо мене, і ця висока медсестра — не знаю, як її звати, — проходячи повз мене, каже:

— Та ви в нас містер Сама Популярність.

Денні шморгає носом.

— Хустка потрібна? — запитую я.

Найнеприємніше, що на маму все це не діє. Хоч як би я старався, розігруючи з себе Гамельнського Щуролова і перебираючи на себе всі гріхи світу, хоч скільки б я ввібрав у себе чужих провин й чужих помилок, мама однаково не вірить, що я — це я, Віктор Манчіні. Тож вона не розкриє мені свою таємницю. Для цього треба, напевно, щось на зразок зонду для штучного годування.

— Утримування — це само по собі нормально, — каже Денні, — але коли-небудь я збираюся жити так, аби робити щось хороше, а не просто не робити поганого. Розумієш?

І що ще гірше, говорю я йому, я вже думаю, як повернути свою нову популярність собі на користь — у розумінні затягти ту високу медсестру до комірчини й там одчепірити її швиденько… аби схилити на мінет. Вона вважає тебе дбайливим добрим хлопцем, який виявляє терпіння по відношенню до безнадійно хворих старих — а це, як мовиться, вже половина справи. Словом, я вже скоро її оприбуткую.

Дивись також: Карен, дипломована медсестра.

Дивись також: Нанетт, дипломована медсестра.

Дивись також: Джоліна, дипломована медсестра.

Та хоч би з ким я був, я завжди думаю про іншу жінку. Про цю лікарку. Пейдж, як її там. Маршалл.

Хоч із ким би я був, хоч кому б я вставляв, мені доводиться думати про великих тварин, скажімо, про єнотів, збитих машиною на шосе, як вони гниють, як їх роздуває від газів, коли вони лежать мертві на дорозі під яскравим сліпучим сонцем. А то я відразу кінчу. Ось так вона мене збуджує — ця лікарка Маршалл.

Смішно, правда: жінки, які поряд, — про них ти не думаєш. Зате не можеш забути тих жінок, яких ти втратив або яких іще не мав.

— Просто моя залежність дуже сильна, — каже Денні, — і я боюсь, що зірвуся без цих колодок. Розумієш, мені хочеться, щоб моє життя полягало не тільки в тому, щоб не мастурбувати.

Інші жінки, говорю я, будь-які інші — легко уявити, як ти їх натягуєш. У її спортивній машині, на задньому сидінні. Або коли вона нахилиться в ванній, аби заткнути ванну затичкою. В будь-який момент її життя. Легко.

Але з лікаркою Пейдж Маршалл — усе по-іншому. Їй просто так не втелющиш. Навіть в уяві. Вона начебто вища від всього цього.

Якісь хижі птахи кружляють у високості. За пташиним часом виходить, що зараз десь близько другої. Порив вітру хапає поли сюртука Денні і жбурляє йому на плечі. Я їх поправляю.

— Іноді, — каже Денні й шморгає носом, — мені навіть хочеться, щоб мене побили й покарали. Ну добре, нехай немає Бога, але ж має бути щось, що ти поважаєш. Я не хочу бути центром свого всесвіту.

Позаяк Денні сидітиме в колодках до вечора, мені доведеться рубати дрова самому. Потім мені ще треба молоти кукурудзу. Солити свинину. Перебирати яйця. Розливати по глечиках готові вершки. Годувати свиней. Я й не думав, що життя у вісімнадцятому столітті було таким клопітним. Денні вічно сидить у колодках, і всю роботу доводиться виконувати мені. Самому. Я говорю його зігнутій спині, що він міг би — хоча б — якось зайти до моєї мами й удати, що він — це я. Щоб вислухати її сповідь.

Денні зітхає, дивлячись у землю. З висоти двісті футів хижий птах упускає йому на спину величенький кавалок пташиного посліду.

І Денні каже:

— Мені потрібна якась місія, друже. Розумієш?

І я кажу:

— От і зроби добру справу. Допоможи старій жінці.

І Денні каже:

— Як просувається твій четвертий ступінь? — Він мовить: — Слухай, друже. У мене бік засвербів. Може, почухаєш?

І я чухаю, стараючись не вляпатись у пташиний кавалок.

Розділ дванадцятий

У телефонному довіднику все більше й більше рядків, закреслених червоним фломастером. Все більше й більше викреслених ресторанів. Це місця, де я ледве не помер. Італійські ресторани. Мексиканські. Китайські. Насправді з кожним днем у мене все менше й менше вибору, куди піти попоїсти, щоб заразом — можливо — заробити грошей. І обманом змусити кого-небудь полюбити мене.

Завсідне питання: чим тобі хочеться подавитися сьогодні?

Французька кухня. Індійська. Забута кухня майя.

Будинок, де я нині мешкаю, старий мамин будинок, схожий на запорошений заплутаний склад антикварної крамниці. Він