Читати книгу - "У країні ягуарів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поспішаю вийти з-під дерева, бо якщо такий горіх упаде на голову з кількаметрової висоти, то й капелюх не врятує, — може вбити на смерть. Мої побоювання справдились: десь угорі зашелепотів, падаючи, горіх. Другий горіх гупнув близько біля мене.
Я звернув убік і вийшов до величезного каучукового дерева з застарілими надрізами. Колись з нього добували каучук. Це було, певно, давно, проте земля навколо дерева і досі не заросла, так її витоптали видобувачі…
Півгодини йду звивистою стежкою, відганяючи хмари комарів. Купарі і хатина вже далеко позаду. Звертати із старої стежки небезпечно. Адже я не бачу сонця, по якому можна було б орієнтуватися в зеленому лабіринті джунглів.
Раптом чую за спиною в хащах якийсь шурхіт. Щось світло-коричневе стрибнуло через стежку. Блискавично, мов на шарнірах, повертаюсь і стріляю. Постріл лунає у тиші, мов грім. Коричневий звір упав у гущавині. Підійшовши, я побачив, що застрілив болотяного оленя — веадо.
От і є свіжина! Прорубуючи прохід в гущавині, продираюся до вбитого веадо.
З розрубаних ліан, завтовшки з чоловічу руку, витікає вода. Це водоносні ліани. З кожного метра такої ліани можна набрати майже склянку води. Але обережність потрібна і тут, бо серед ліан трапляються отруйні. Треба добре знати ці рослини.
Веадо мертвий. На листі ціла калюжа крові, що натекла з простреленого боку. Я перекинув оленя на другий бік. Куля вилетіла під лопаткою. Шкода — на шкурі аж дві дірки. А ще жаль, що не можна забрати з собою всього смачного м'яса оленя. Воно все одно зіпсується. Адже зав'ялити м'ясо ніде — мало сонця, а солі, щоб засолити його, в мене теж нема. Я взяв із собою лише заднє стегно і обдерту шкуру. Довгенько довелось поморочитися, щоб подавити кліщів, які повпивалися в шкуру між шерстю.
Товсте стегно загорнув у шкуру, перекинув за плече і вже рушив назад, коли раптом почув з гущавини хлюпіт води. Звідки тут вода? А хлюпнуло так, ніби це кайман чи риба.
Я поклав на стежці шкуру і, міцно стискаючи в руках рушницю, кинувся в той бік, звідки долинали сплески. Через кілька хвилин зупиняюсь вражений: не можу повірити, що стою біля своєї хатини, а переді мною вирує бистра річка Купарі. На воді вже нічого не видно. Проте я вдячний тому кайманові чи рибині, сплески яких привели мене сюди. Аж тепер я збагнув, що стежка йде не в джунглі, а описує дугу і повертає назад до хатини. Це випадкове відкриття позбавило мене кількагодинних блукань з важкою ношею на плечах.
Ну, от я і дома. Веадо, якого я залишив на стежці, тепер можна притягти до хатини, адже це зовсім недалеко. Я повернувся в джунглі, схопивши тушу веадо за передні ноги, притягнув її з гущавини до човна. Недалеко від човна скинув тушу у воду, щоб м'ясо не зіпсувалося і не привабило сюди ягуара чи пуму. Багаття на березі лякатиме вночі цих ласих до м'яса хижаків.
Над водою і джунглями спустилися сутінки. Біля річки весело палахкотить вогнище. Шматок оленячої свіжини лежить нарізаний на широкому веслі. Незабаром повітря сповнюється запахом смачного смаженого м'яса. Я вечеряв, коли вже стемніло і по небу знову пливли дощові хмари.
* * *
Удосвіта мене розбудив якийсь шурхіт, що долинав з гущавини за хатиною. Там стояв старий кошик з-під фариньї. Прислухаюся. В кошику ніби хтось витанцьовує дикий чардаш. Я виліз із гамака, взяв рушницю і тихо підкрався до кошика.
В кошику серед порожніх консервних банок господарює чималий тату, шукаючи зерна фариньї.
Тату схожий на панцирних звірків доісторичних часів. Цей невеличкий, без шерсті ссавець укритий збоку і зверху дрібними лусочками. Важить він у середньому близько шести кілограмів. Живе в землі і має дивовижну властивість — блискавично зариватися в грунт, Тату харчується рослинами. М'ясо цього звірка досить смачне. Кабоклу ненавидять тату, бо вони виїдають посаджені зерна кукурудзи.
Поклавши рушницю, я збігав по мішок. Потихесеньку підійшов ззаду до звірка і кинувся на нього всім тілом, як кіт на мишу. У тату дуже гострі пазури. Вони як лезо, розтинають шкіру, м'ясо, але грубий мішок рятує мене від них. Тату несамовито борсається під мішком, а втекти не може, бо я всім тілом наліг на нього. Ставши навколішки, підбираю ріжки мішка і скручую їх кілька разів. Звірок опинився в пастці, але і я весь мокрий, як миша. Піжама на спині розірвалась, та що це в порівнянні з таким успіхом!
На другому березі, за густою зеленою стіною лісу, вже починають галасувати мавпи. Мабуть, забралися на горіхове дерево і снідають, сварячись між собою. Тату я посадив у клітку. Треба буде обов'язково сфотографувати його. Через кілька днів звірок наїсться вдосталь, звикне до мене, тоді й поставлю його перед об'єктивом. Лісових плодів, горіхів тут багато — отже, прогодувати звірка буде легко.
Віч-на-віч з ягуаром. Скажені оси. Небезпечні мурашки
Вода Купарі, щогодини прибуваючи, міняє вигляд місцевості. Другого дня вранці я милуюся в джунглях багнистим озером, порослим осокою, що наче зелене море, хвилюється під сонцем. Поверхня води мерехтить. А над струмочком, що впадає в Купарі, змикається могутнє зелене склепіння. Мальовнича місцевість, чудовий краєвид!
Тут на превеликий подив я зустрів трьох мисливців кабоклу. Вони отаборилися на піщаній косі. Я познайомився з ними, сфотографував їх у човні і на фоні могутнього зеленого склепіння.
У кабоклу багато шкур диких звірів, анаконд, чимало також витопленого із ламантинів жиру. Мисливці розповіли, що полювали в цих місцях майже тиждень і тепер повертаються на Тапажос.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У країні ягуарів», після закриття браузера.