Читати книгу - "Трикутний капелюх"

— Не турбуйтесь! — відповів Гардунья. — За сеньйором Хуаном Лопесом числиться немало гріхів, і досить йому лише побачити підпис вашої милості, як він зробить усе, що я йому звелю. Він заборгував щонайменше тисячу мір зерна у королівські комори і стільки ж у церковно-громадські… Причому в церковно-громадські — це вже проти всякого закону, — він же не вдова і не бідняк, щоб отримувати звідти хліб, не сплачуючи процентів та податків; він картяр, п’яниця, шахрай і розпусник, ганьба на все село… І така людина стоїть при владі!.. Так уже, видно, ведеться на світі!

— Я ж наказав тобі мовчати! Ти збиваєш мене з пантелику! — гаркнув корехідор. — Перейдімо до діла, — додав він згодом уже іншим тоном. — Зараз чверть на восьму… Перш за все ти підеш додому і попередиш сеньйору, щоб вона не чекала мене на вечерю, хай лягає спати. Скажи, що я залишаюся тут працювати до пізньої ночі, а потім разом з тобою рушу в таємний нічний обхід ловити злочинців… Одне слово, обдури її як хочеш, аби вона спокійно спала. Дорогою скажи другому альгвасилові, щоб приніс мені вечерю… Я не наважуся з’явитися сьогодні ввечері перед очі сеньйори, бо вона так добре мене знає, що здатна читати мої думки! Звели куховарці, щоб поклала мені млинці, які сьогодні пекла, та передай Хуанові, щоб він непомітно приніс мені з таверни півкварти білого вина. Потім підеш до села, якраз устигнеш на пів на дев’яту.

— Буду там рівно о восьмій! — похопився Гардунья.

— Не супереч! — гаркнув корехідор, раптом знову згадавши про своє високе становище.

Гардунья вклонився.

— Отже, домовились, — уже лагідніше провадив далі корехідор, — о восьмій рівно ти будеш в селі. Від села до млина буде… мабуть, півліги…

— Чверть.

— Не перебивай!

Альгвасил знов уклонився.

— Чверть… — повторив корехідор. — Отже, о десятій… Як гадаєш, о десятій?..

— Раніше! О пів на десяту ваша милість уже спокійно може стукати в двері млина!

— Ну, чоловіче! Ти ще казатимеш, що мені робити!.. Ну, а ти будеш…

— Я буду скрізь… Але мій головний штаб розміститься в ярку. Ой, ледве не забув!.. Ідіть, ваша милість, пішки і без ліхтаря…

— Хай тобі грець з твоїми порадами! Чи ти гадаєш, що я вперше йду в похід?

— Даруйте, ваша милість… Стривайте! Ще одне. Стукайте не в ворота, що виходять на майданчик, а в ті дверцята, які над лотоками…

— Хіба над лотоками є двері? Мені це і на думку не спадало.

— Так, сеньйоре, дверцята над лотоками ведуть прямісінько до спальні мірошника… але дядько Лукас ніколи не входить і не виходить цими дверцятами. Тому якщо він навіть і повернеться несподівано…

— Зрозуміло, зрозуміло… Я вже оглух від твого базікання!

— І останнє: постарайтеся, ваша милість, повернутися до світанку. Тепер розвидняється о шостій…

— Не можеш без порад! О п’ятій я буду вдома… Поговорили, та й годі… Геть з очей моїх!

— Ну, сеньйоре… хай щастить! — і альгвасил якось боком простяг до корехідора руку, дивлячись на стелю.

Корехідор опустив у простягнуту руку песету, і Гардунья вмить як крізь землю провалився.

— Хай йому біс!.. — пробурмотів дідуган трохи згодом. — Забув сказати цьому настирному базікалу, щоб захопив з дому ще й колоду карт! До половини десятої мені робити нічого, я б хоч пасьянс розклав!..

Була дев’ята година вечора, коли дядько Лукас і сенья Фраскіта, доробивши що треба на млині та в хаті, повечеряли салатом, добрячим шматком м’яса з помідорами та виноградом, який лишився в уже відомому нам кошику; все це зросили кількома ковтками вина і вибухами сміху на згадку про корехідора; потім глянули одне на одного приязно, як люди, цілком задоволені своєю долею і собою, а тоді, позіхнувши солодко, що свідчило про їхній цілковитий душевний спокій, сказали одне одному:

— Ну, ходімо вже вкладатися спати, а завтра що бог дасть.

Цієї миті два гучні, владні удари у ворота розітнули повітря.

Чоловік і жінка здивовано перезирнулися.

Уперше до них стукали у таку пізню пору.

— Піду гляну… — сказала безстрашна наваррка і рушила до воріт.

— Облиш! Це моя справа! — вигукнув дядько Лукас з такою гідністю, що сенья Фраскіта відступилася. — Я сказав тобі — не ходи! — додав він твердо, побачивши, що вперта жінка йде за ним.

Вона скорилася і залишилась у хаті.

— Хто там? — запитав дядько Лукас ще з середини майданчика.

— Правосуддя! — відповів голос за ворітьми.

— Яке правосуддя?

— Місцеве. Відчиніть іменем сеньйора алькальда!

Дядько Лукас припав оком до майстерно замаскованого вічка і при сяйві місяця впізнав альгвасила з сусіднього села.

— Скажи краще, відчиніть п’яниці-альгвасилу! — крикнув мірошник, відсуваючи засув.

— А це те саме… — відповіли з-за воріт. — Я маю власноручний наказ його милості! Добривечір, дядьку Лукас… — додав він входячи, вже менш офіційно і більш доброзичливо, наче став зовсім іншою людиною.

— Бережи тебе боже, Тоньюело! — мовив мірошник. — Подивимося, що то за наказ… Сеньйор Хуан Лопес міг би вибрати більш слушний час і не турбувати порядних людей серед ночі! То, певно, твоя вина. Ти, мабуть, дорогою кудись навідався і добре залив очі! Хильнеш чарчину?

— Ні, сеньйоре, часу нема. Мусите негайно йти зі мною. Читайте наказ.

— Як то йти? — вигукнув дядько Лукас, входячи до кімнати з наказом в руках. — Посвіти, Фраскіто!

Сенья Фраскіта відкинула вбік те, що тримала в