Читати книгу - "Дивовижна одіссея Феді Кудряша, Владлен Олексійович Суслов"

«Мов той гриф», — чомусь подумав Федя.

Обличчя старого було до неприродного бліде, очі блищали якимсь лихоманковим блиском. Вражало, що він не мав брів, а рідка сива борідка була ніби приліплена до підборіддя.

Старий тримав у руках згорток пергаменту.

— Я виконав вашу волю, доне Дієго, — мовив він ламаною іспанською мовою. — Ось ваш гороскоп.

— І що там, Гуго? — поцікавився капітан.

— Дванадцять знаків зодіака — Овен, Теля, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козерог, Водолій і Риби, — перелічив старигань, — і ще двадцять два знаки каббали, ключ і ворота, чотири стихії, три начала, сім сфер наказують вашій милості сьогодні, в день п'ятниці, вибачити кожному його образи.

— Як це вибачити? — сторопів капітан. — А якщо на мене було здійнято руку?

— Тоді теж, — спокійно і твердо повторив старий.

— Стривай, стривай, Гуго, а що ж мені робити з цим клятвовідступником? — він показав на Педро.

— Пробачити і йому. Так наказують зорі. Коли порушиш їхній наказ, можеш наразити-і я на велику біду, — старий непомітно для себе перейшов на «ти». — Ось тут, поглянь… — Пін розгорнув пергамент, тицьнув вузлуватим пальцем. — Несприятливий астральний знак — знак Пса!

Дієго за мить зблід. Тремтячими пальцями він схопив пергамент.

Іржавий якір мені в бік! — стривожено вигукнув капітан. — Добре, Гуго, що ти вчасно попередив мене, я міг згубити себе, — Дієго повернувся до матросів. — Розв'яжіть Педро! Закуйте його в кайдани.

— Стривай, — підняв руку Гуго, — ти мусиш простити йому зовсім.

— Як? — розгубився капітан. — Але ж він здійняв на мене руку!

— Так наказують зорі. Я попередив тебе, а ти можеш чинити, як забажаєш.

Дієго помовчав, почухав чорну борідку і раптом зовсім несподівано спитав у Феді:

— А ви, ваша високість, як гадаєте? Подумати тільки, що міг відповісти Федя?

Сказати, що гороскоп — це цілковита дурниця, дурисвітство, обман? Хлопчик змовчав.

— Втім, тут і дитині ясно, — озвався капітан і підійшов до Педро. — Тобі, Восьминоже, до дідька пощастило. Коли б не астральний знак, ковтнув би ти свинцю. Що ж, звільняю тебе, а ятаган беру з собою.

— Трясця б узяла цього чорнокнижника… — буркнув під ніс Габріель і, схопивши відро з водою, залив на жаровні вогонь.

Матроси, мабуть, розчаровані тим, як обернулась справа, ліниво розбрелись по каравелі. Непомітно підкралися сутінки. Заморгали перші зірочки.

— Ваша високість, — мовив до Феді Дієго, — можете бути певні, що на моєму кораблі матимете всі зручності. Мої батьки — маєтні гранди, це тільки я волею долі змушений перебувати серед цієї мужви, — він гидливо кивнув у бік матросів. — Авжеж, — задумливо продовжував капітан, — колись усе було по-іншому… Я жив у розкошах, що хотів, те й робив. Були в мене найкращі арабські скакуни, карети з позолотою, оздоблені найліпшими майстрами. Всередині оксамит, атлас, заморські шовки… Навіть коні підковані золотими підковами.

— Невже із золота? — не стримався Федя.

— Правду кажу, ваша високість, із щирого золота, — гордовито сказав Дієго. — А одяг… Я міг переодягатися сто разів на день… Які в мене були камзоли, панталони, капелюхи, черевики!.. Самих камзолів, хоч вірте, хоч ні, було з півтораста. І з них третина—розшиті діамантами і перлами. Е-ех, — він зітхнув, мабуть, жалкуючи за тим, що відійшло. — Дитинство моє і юні роки минули при королівському дворі. Я там добре вивчив придворний етикет, бо ж був у свиті самого інфанта.

Капітан відчинив дубові різьблені двері.

— Прошу до моєї каюти. Наскільки це можливо на каравелі, я вмеблював її так, щоб не сором було прийняти і його величність самого короля… Моя каюта до ваших послуг, — він скинув капелюха і ґречно вклонився.

Кудряш переступив високий поріг і опинився в капітанській каюті. Напівпрозора слюда у вікнах ледве пропускала знадвору світло. Хлопчик поклав на підлогу рюкзак і обдивився. Очі поступово звикали до напівмороку, що панував у каюті.

— Зараз викрешу вогонь і засвічу світильник, — промовив капітан і почав нишпорити в кишенях камзола. — Кляте кресало мов крізь землю провалилось… У вас, герцог, часом нема кресала?

— Ні, нема, є сірники.

— Що, що? — не зрозумів капітан.

— Сірники, кажу, є,— сказав Кудряш. — Прості і термітні. Вам які потрібні?

— Тер… Тер… Даруйте, а що це таке?

— Ну, звичайні сірники, — здивувався Федя, — ті, що ними… — він спинив себе на півслові: «Як же це я забув? Я ж у шістнадцятому столітті, а першу сірникову фабрику побудували тільки на початку дев'ятнадцятого…»

Федя розстебнув кишеню рюкзака, де завжди тримав сірники, і витяг коробку.

Він тернув сірником і підніс його до воскової свічки, що стриміла у вигадливому срібному підсвічнику.

Від жовтуватого язичка полум'я на сірнику капітан відсахнувся.

— Свят, свят… — пробурмотів він. — Що за диявольський вогонь?

Феді немало довелося докласти зусиль, щоб пояснити, що сірники аж ніяк не стосуються диявола.

Ледве стримуючи сміх, хлопчик спостерігав, як Дієго нерішуче підійшов до столу і злякано дивився на полум'я свічки, запаленої в такий незвичайний для нього спосіб.

Нарешті капітан осмілів.

— Ха-ха-ха, — зареготав він, — тут справді нічого страшного нема! — Дієго махнув рукою, і полум'я, затремтівши, погасло.

— Іржавий якір тобі в бік! — почулося з темряви. — Гей, шельма, давай вина!

Федя здригнувся: хто це? Капітан засміявся.

— Це мій Лоренсо, папуга! У нас гість, — промовив він лагідно, — його високість. Будь люб'язний, Лоренсо, поводься як слід!