Читати книгу - "Справа про 19 роялів, Еміл Вахек"

«Випередили», — подумав він і, власне, тільки тепер збагнув, яка це рафінована змова. Вперше усвідомив, що повинен чинити опір банді, яка знає кожен Віртерів і його крок і безжалісно підштовхує свою жертву до загибелі. Ця банда хоче примусити Віртера виказати таємницю про те, де сховані роялі зі скарбом. А Віртер опирається, бо хоче сам забрати той скарб. Негідник проти негідників. А проте прийняв його охорону. На плані було, певне, позначено місце захованих скарбів. Навіщо Віртер накреслив план? Певно, для тієї жінки, що хоче дати йому притулок. А з Тикача вони тепер досхочу регочуть. І мають рацію, бо з Петровіцьким за спиною він безсилий. На щастя, може, тепер, дізнавшись про Віртерову таємницю, вони дадуть йому спокій.

Тикач повернувся додому, ледве стримуючись од гніву. Олександра ще не спала й ліниво вилаяла його, нащо він так старається. Який сенс перериватися отак на службі.

— Але ж я мусив, — відповів він їй і, щоб зупинити її докори, розповів про те, як він збирається врятувати життя Віртерові.

— Те, що ти розповідаєш, просто безглуздя. Такої романтики а-ля Дюма тепер уже не буває.— І, позіхнувши, спитала: — А де ж ти його заховав?

— В «Імперіалі».

— Так от чого ти туди їздив. Ну, там із ним справді нічого не станеться.

Олександра помилялася. Її чоловік, може, тому, що тривожився, прокинувсь іще до світанку. Просто навпроти вікна його мансарди-спальні в «Едінбурзі» стояв величезний місяць. Ще напівсонний, Тикач сів, звичним рухом завзятого курця потягся до нічного столика і закурив товсту турецьку сигарету. Вона пахла, як ладан. Йому дав її вчора Овтрата, казав, що вона з феодосійського тютюну. Тим часом місяць у вікні зник, його проковтнули темні хмари, й одразу ж пустився рясний дощ. Карлові Вари! Поряд із комірчиною Тикача, у спальні, рівно дихала Олександра. Вона спала завжди гарно, тихо — це була одна з її принад. Він кохав її безмірно, може, тому, що вона лишалась до нього байдужа. Тикач зітхнув і погасив сигарету. Олександра не терпіла її запаху. Тільки тепер він остаточно прочумався і поглянув на світні стрілки годинника. Була четверта година, вересневі ночі вже довшають. Повернувся на правий бік і хотів заснути, але це йому не вдалося. І тоді він поринув у роздуми.

Як це не дивно, але про Віртера він згадав лише після того, як кілька хвилин думав про план із сейфа. План на шовковому папері, схований у надрукованій готичним шрифтом куховарській книзі. А через те, що вранці людський мозок працює найчіткіше, його перше враження перейшло у впевненість. Віртер на плані позначив, де заховано Кодетові роялі.

Зараз цей план у ворожих руках. Може, ним заволоділа та загадкова Утєшилова, котра, як він пересвідчився, ніде не прописана. І тепер вони вже шукають у позначеному місці. Про сон уже не могло бути й мови. Він устав з раптовою думкою: побігти до Віртера, розказати йому про небезпеку й примусити розкрити таємницю плану. Тихенько прослизнув до ванни й одягнувся. Там висів Олександрин купальний халат. З кишені стирчав кінчик папірця. Тикач якусь мить боровся зі своєю порядністю, але потім усе-таки витяг його. «Не дякуйте! — прочитав він. — На світі є стільки людей, котрі посміхаються і нічого при цьому не відчувають, але, можливо, хоч одна-дві душі посміхаються з почуттям справжньої дружби. Їхня посмішка — коштовний дарунок, а тому й ми відчуваємо потребу щось їм подарувати. Хоча б золоту кадильничку, яка ще пахне амброю…» Речення було незакінчене, без підпису, почерк Тикачеві незнайомий. Явно жіночий. Мабуть, писала якась Олександрина приятелька, котрої він не знає. Певно, то якийсь романтичний уривок, переписаний із книги, щоб потішити її бідолашне серце. Тикач поклав папірець назад до кишені.

Тихенько повернувся до спальні, ніби для того, щоб узяти з нічного столика авторучку, а насправді, щоб глянути на Олександру. Ось уже п'ять років він дивується, що вона може цілу ніч проспати горілиць. Дружина лежала так, ніби позувала художникові,— у позі, що найкраще підкреслювала її жіночі принади. Яка вона була гарна! Чорне, майже як воронове крило, волосся різко контрастувало із сніжно-білою подушкою. В руці тримала сірого, завбільшки з долоню, плюшевого ведмедика. Тикача дуже зворушувало те, що вона брала ведмедика до себе в ліжко. До речі, частіше, ніж його. Все в ній полонило його так само й тепер, через п'ять років, як і тоді, коли вони тільки-но побрались. І все ж таки він, як і тепер, у цю тиху передранішню годину, думав: «Не треба було мені з нею одружуватись! Я не мав права наполягати, щоб сказала мені «так». Я, може, й щасливий… якимсь голодним щастям… а Саша, мабуть, ні. Таки ні. Вона вийшла за мене лише тому, що була у відчаї, коли Еріх її покинув. Я ж скористався цим й умовив її. Що й казати — Еріх і я! Дотепний і гарний, по суті, справжній красень. Таких називають природженими спокусниками жінок. Про мене такого не скажеш, я вмію кохати, але я не спокусник. Ні, ні. Я знаю, що вона не може його забути, хоч і намагається. Може, якби він повернувся до неї, вона не вагаючись пішла б за ним. Якось сказала мені, що то було її перше справжнє кохання. Видно, не збрехала. То справді, мабуть, було сильне почуття». Його любов також була сильна, але то була любов людини простої, без фантазії, любов домашня, а Еріхова була чимсь більшим, захоплюючим. Тому її не зупиняло й те, що Еріх був людиною сумнівною. Власне, це був нікчема, а може, ň злочинець. Зате він був на десять років молодший і надзвичайно агресивний. Якось Саша сказала: «Йому варто було ворухнути мізинцем, і жінки йшли за ним». — «Навіть на загибель?» — спитав Тикач. «Навіть на загибель. Жінка, яка кохає, не думає про це». Чи й Саша його теж так кохала? Але, може, з часом вона його забуде. Якщо матиме дітей. Але