BooksUkraine.com » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

131
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 97
Перейти на сторінку:
не­за­ви­си­ме ста­но­ви­ще і здо­бу­ти собі спо­со­би до бор­би, а опісля ста­ну бо­ро­ти­ся з тим, що мені бу­де зда­ва­ти­ся най­тяж­чим ли­хом на­шо­го на­ро­ду. Нині не мо­жу оз­на­чи­ти яс­но, на що ки­ну­ся впер­ше. Кож­дий час має свої ра­ни - і я би ки­нув­ся на все ли­хо, за­да­вив би все відра­зу, як­би до то­го бу­ло в однім чо­ловіці до­сить си­ли. Але по­ки змо­жу свою цег­лу до­ло­жи­ти до ве­ли­ко­го бу­дин­ку, хо­чу здо­бу­ти те, що мені до то­го потрібне!

Тут про­мов­чав хви­ли­ну, стяг­нув­ши грізно бро­ви, і по нім бу­ло вид­но, що бо­реться з дум­ка­ми.


- Боже мій! - про­мо­вив опісля з яко­гось наг­ло­го зво­ру­шен­ня здав­ле­ним го­ло­сом. - Ко­ли по­ду­маю, скільки в нас праці потрібно, скільки си­ли й на­уки, який той час ко­рот­кий, в котрім мож­на щось зро­би­ти, а яке жит­тя при­го­тов­лю­ють мені мої кор­мильці, то при­хо­диться хіба збо­же­воліти!


З йо­го груді вир­вав­ся мов стогін, а по мені хо­ло­дом пробігло. Він за­тис­нув ус­та, сил­ку­ючись ус­по­коїти­ся, а мій пог­ляд опи­нив­ся на йо­го лиці. Він був сильно зво­ру­ше­ний, але й я не му­си­ла в тій хвилі спокійно виг­ля­да­ти, бо ко­ли ки­нув на ме­не оком, по­ка­зав­ся на йо­го ус­тах гіркий усміх.


- Бачите? - про­мо­вив впівго­лос. - Я дійсно прист­рас­ний, але я не ви­ну­ва­тий то­му, що в моїх жи­лах не пли­ве зовсім «біла» кров і що від ча­су до ча­су про­би­вається в мені - як дядько ка­же - квінте­сенція мо­го лю­ду!


Саме в цій хвилі надійшов до ме­не який­сь мо­ло­дик і поп­ро­сив до тан­цю.


Я відка­за­ла, дя­ку­ючи. Він ви­ди­вив­ся зчу­до­ва­но на нас і відда­лив­ся, зви­ня­ючись. Мо­же, ура­зив­ся? Не­хай і так! Мені бай­ду­же!


- Ви на­ра­зи­ли­ся зад­ля ме­не! - про­мо­вив Оря­дин. - А чи я зас­лу­жив на це?


- З пус­тих по­говірок не роб­лю собі нічо­го! - відповіла я зне­важ­ли­во.


- Але ко­ли б во­ни не бу­ли пусті (він ди­вив­ся на ме­не до­жи­да­юче, га­ря­че), - тоді що?


- Тоді терпіла би! - відповіла я ми­мо­волі покірно, пок­раснівши від йо­го пог­ля­ду. - Але це не важ­не, - до­да­ла я гор­до, - луч­че скажіть мені, яке жит­тя при­го­тов­лю­ють вам.


- Моя ро­ди­на при­не­во­лює ме­не йти на те­ологію.


- Отже, це прав­да?


- Правда, прав­да! На­ука, кот­ру виб­рав, ви­ма­гає більше гро­шей, а я… знаєте самі! Я ро­зумію, чо­му во­ни ба­жа­ють од­но­го, а не хо­тять дру­го­го! Я для них чу­жий, а те­пер, ко­ли ще до­ма­га­юся сво­го, т. є. то­го, що мій дід ос­та­вив мені на студії, став я аж «не­до­люд­ком»! Це огірчує ме­не до край­ності. Луч­че бу­ли би зро­би­ли, як­би бу­ли ме­не відда­ли моєму батькові за­раз пер­шої до­би по смерті ма­тері, як він цього до­би­вав­ся. Я би, мо­же, хо­див нині зі скрип­кою під па­хою, про­жи­ва­ючи жит­тям прос­то­го се­ля­ни­на, не су­му­ючи по «обра­зо­ва­но­му» ні хо­ло­дом, ні го­ло­дом. Або не­хай би відда­ли бра­тові батька, як обид­ва то­го хотіли. Але те­пер по­си­ла­ти ме­не. до них, ко­ли один не хо­че про ме­не нічо­го зна­ти, бо з ме­не зро­бив­ся «па­нич», а дру­гий, хто знає, чи й жи­вий?… Те­пер, ко­ли світло знан­ня й іншо­го жит­тя розк­ри­лось пе­ре­до мною, ко­ли стою так близько до сво­го «по­луд­ня», ос­та­ви­ти ме­не на лас­ку й не­лас­ку не­долі - це не впо­ру жарт! Впрочім, я не до­ма­га­юся їх доб­ра, ли­ше сво­го. Прик­ро це ли­ше настільки, що я на те спус­тив­ся. Як­би не це, то я ро­бив би собі ма­ло що з то­го; жив би так, як досі. З своєї шко­лярської праці, а не їх хлібом.


- А на стрий­ка зовсім не надієтесь? - спи­та­ла я.


- Ні. Це тем­ний чо­ловік. Він ка­же або йти на му­жи­ка, або як вже в па­ни, так іти на по­па. Інший стан в нього підлий. Ка­же: ви­си­сає му­жиків!


Він за­мовк розд­раз­не­ний, а я не мог­ла здо­бу­ти­ся на якісь йо­го наст­роєві відповідні сло­ва. Мені бу­ло йо­го жаль, і я бу­ла цілком пе­ре­ня­та йо­го до­лею. Во­на бу­ла подібна до моєї, мов од­на кра­пелька во­ди до дру­гої, і луч­ча лиш тим, що він яко муж­чи­на мав вартість, а я яко жен­щи­на ні!


Перед на­ми ус­тав­ля­ли­ся па­ри до кад­ри­ля й де­котрі з них, ог­ля­нув­шись по­за се­бе і по­ба­чив­ши нас побіч се­бе, спог­ля­да­ли на нас ціка­во. Він замітив це і звер­нув­ся зак­ло­по­та­ний до ме­не.


- Я по­га­ний са­мо­люб! - ска­зав. - Оповідаю вам бог зна що за се­бе і не ба­чу, що ось тут тво­риться. Ви би, мо­же, й гу­ля­ли, як­би… - Він не вспів докінчи­ти ре­чен­ня. Пе­ред на­ми з'яви­ла­ся, на­че вко­па­на, на­че з землі ви­рос­ла - тітка.


Один-однісінький пог­ляд на її ле­дяні очі, на її ли­це з ус­та­ми, згірдли­во стис­не­ни­ми - і я спізна­ла, що во­на у воєннім наст­рої. На верш­ку її ви­со­кої, мод­ної фри­зу­ри [43] дри­жа­ли кінці стя­жок фіоле­то­во­го чеп­чи­ка, що стир­ча­ли до­го­ри, а стра­усо­ве пе­ро, що по довгім відпо­чин­ку на дні її най­до­рож­чої скрині опи­ни­ло­ся цього ве­чо­ра на такім «ви­сокім ста­но­виську», дри­жа­ло і хи­та­ло­ся сум­но з при­чи­ни над­то енергічних рухів го­ло­ви.


- Ти тут си­диш? - спи­та­ла хо­лод­но.


- Тут, тіточ­ко.


- Ангажована?


- Ні…


- Прошу ува­жа­ти ме­не за сво­го дан­се­ра! - вмішав­ся чем­но Оря­дин, скло­нив­ши­ся пе­ре­до мною. - Я сам в цій хвилі хотів про­си­ти вас о цього кад­ри­ля.


Тітка мов не до­ба­чу­ва­ла йо­го.


- На тобі Ле­ни­ну ман­тильку і відне­си її до побічно­го са­ло­ну або до гар­де­ро­бу! - роз­ка­зу­ва­ла, вип­ря­мив­шись, мов свічка.


І я її над­то доб­ре зро­зуміла.


Мене не гу­ля­ючої не смів ніхто ба­чи­ти, а в то­ва­ристві Оря­ди­на не хотіла во­на ме­не ба­чи­ти. Те му­си­ла я зро­зуміти, а зро­зумівши, му­си­ла ви­ко­на­ти її роз­каз, ко­ли не хотіла вик­ли­ка­ти своєю впертістю гіркої бучі до­ма.


Красніючи з упо­ко­рен­ня аж під во­лос­ся, я підня­ла­ся, щоб спов­ни­ти її при­каз, але Оря­дин зас­ту­пив мені до­ро­гу.


- Невже ж би ви дійсно тру­ди­ли­ся са­ма зад­ля цеі дрібної спра­ви? - обізвав­ся, усміха­ючи­ся якось див­но. - Дай­те мені! Я пе­ре­дам її яко­мусь слузі, щоб мав на­го­ду цього ве­чо­ра спов­ни­ти свій ла­кей­ський обов'язок! Ми маємо прецінь тан­цю­ва­ти!


У тітки заіскри­ли­ся очі, і во­на підня­ла гор­до го­ло­ву.


- Ти чу­ла, На­тал­ко, що я го­во­ри­ла?


- Чула, тіточ­ко, я йду.


- Підете самі? - звер­нув­ся Оря­дин до ме­не, й я на­ля­ка­ла­ся йо­го пог­ля­ду. Йо­го очі за­па­ла­ли наг­лим гнівом, а йо­го смаг­ля­не ли­це поблідло.


- Я вер­ну­ся за­раз, па­не Оря­дин, - заміти­ла я, відповіда­ючи йо­му бла­га­ючим пог­ля­дом. Не­хай би вже мов­чав!


- Ну, ко­ли хо­че­те самі віднес­ти, так я вас про­ве­ду. - І, нез­ва­жа­ючи на тітчи­ну смішну, роз­ка­зу­ючо-за­ро­зумілу пос­та­ву, по­дав мені рам'я й, заб­рав­ши від ме­не не­щас­не соr­pus de­lic­ti, [44] пішов зі мною. Во­на

1 ... 16 17 18 ... 97
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"