Читати книгу - "День пса, Каролін Ламарш"

лікарні на хіміотерапію, а я мусила терпеливо чекати у коридорі, то роззиралась і помічала, як між людьми твориться плетиво взаємин. Спостерігала за їхніми жестами, вслухалась у їхні слова так, як дивляться в зоряне небо у серпні — далекі і при цьому такі неймовірно близькі зорі кидають сяйво на драми, що кояться на землі. І я казала собі: якщо у коридорі лікарні щось станеться, то всі об’єднаються, стануть братами і сестрами. Тоді слово «Ніко» зблисне, наче зірка — мертва холодна планета, що, як не дивно, сяє і заспокоює людські душі.

Пригадую, про що подумала, коли вже вдома трагедія зненацька вбралася в личину мертвого Ніко: хто ж тепер мене розсмішить?! «Точно не Анна, — безмежно зневірена, мовила я, — це ж просто безсиле дитя жіночого роду». І ця думка, напевно, лягла в основу її обжерства — так, ніби їй постійно кортіло заповнити місце, яким вона колись сміялася разом із Ніко, співала з ним одну із тих дивних пісень, що їх вони вигадували разом. Анна завжди була дуже дивною. Я так хотіла, щоби вона взяла шлюб, щоби хтось піклувався про неї і її надмірні кілограми, наглядав за нею і всіма її таємницями. Атож — хтось мав полюбити її так, як Ніко любив мене, і звільнити мене від неї.

Часом я майже впевнена, що Анна без мене жила б щасливіше — що якби померла я, то вона зажила б по-справжньому. Цю думку я виношую вже давно — можливо, відколи Анна впала мені меж ніг, а то й раніше, коли плавала у животі. Моє ж молоко відмовлялося текти для неї. Так само слова і жести. Треба було знайти спосіб померти в її очах, зникнути раз і назавжди. Можливо, того дня — Дня пса — там, на автостраді, я так і зробила, коли сказала: «Нема на те ради». Якщо подумати, то сказати треба було саме це, та й вона мала почути це, щоб показати своє справжнє обличчя: завзятої дівчини, що забуває про матір, кваплячись допомогти покинутій тваринці. О, як вона подивилася на мене! Там, у недосяжних мені небесах, їй, напевно, явився батько. Від мене ж він ховається, невидимий, закритий шерегою панн у жалобі.

О, всі ці нудні удовиці! Своїми бідами вони обмінювались у теплій матриці Асоціації, хоча достатньо було б придивитися до роботи сантехніка й електрика, самім потурбувати банкіра і чорнороба, що копав їм грядки. Атож, достатньо було одного: змужніти. Та для них це було занадто, вони воліли віддати будинки в руки найманих робітників, залишати рахунки несплаченими, не зважати на безлад у квітнику — тільки би чийсь голос обпинав їхню самотність, чиясь рука заколисувала їхні страхи. Чи є в цьому краю недієздатних хоч одна жінка, що, як і я, ногою пне в землю лопату, рукою ж вмикає двигун, жінка, здатна при цьому весь день залишатися гарною — ні для кого, тільки для себе? Чи є в цілому всесвіті хоч одна істота — байдуже, тварина, людина — з якою я могла б розділити своє Ядро так, як ділять навпіл свіжий інжир? Господь — це інжир, чом би й ні! Пригадую, як одного разу цим чорним від сонця плодом, таким білим і соковитим всередині ще на початку нашого шлюбу у ресторані почастував мене Ніко. Йому життя давалося краще за мене. Завжди замовляв щось екзотичне, тішився, коли ділився звичайним фруктом. До речі, Ніко не зважав на чужі незгоди, відвертався від лінивих, похнюплених, ущипливих і холеричних. Весь час прагнув тішитися ще більше і радіти разом зі мною. Це мораль сильних, відважних, хто інстинктивно відає свою долю. Його життю судилося бути недовгим, але насиченим — гадаю, він про це знав, чи принаймні щось у ньому це передчувало. Еге ж, Ядро! Він стоїть перед моїми очима. Унікальний, рідкісний плід, з ніжним сім’ям, пахучою м’якоттю, чорний зовні і білий всередині. Він повністю опинився б у мене в роті — якби тільки я припинила базікати з жінками, які (радше за звичкою, ніж через горе) відмовляються від благодаті егоїзму і важкої праці, коли слід забруднити руки. До дідька їх — усіх тих, кому доведеться звернутися до мене, які скиглитимуть, мов діти, мовби покинуті тваринки! Досить мені вже бути втіленням мудрощів, жінкою, на силу і досвід якої сподіваються! Віддавшись на волю сирен хандри, вигадую собі нову роль — нова́чки, хмурнішаю і порожнію. Таким чином втрачаю Ніко, втрачаю згадку про його сміх і загадкову силу, якою він напував Анну.

Анна... Плід роздувся, йому стало тісно під шкіркою, він ніби жадібно пив вуста, що його їли. Маленька чорно-біла душа, що болісно прокидалася. У День Пса я помітила квіти на деревцях там, де вона бачила ошалілого звіра. Анно, дитинко моя, другий бік всесвіту!

Перш ніж я приєднаюся до Ніко, мені будуть даровані дні самоти — і багато прекрасних дерев. Тож мій погляд матиме куди летіти. Можливо, в мить смерті я знову побачу козулю у світанкових променях. Та навіть якщо козуля не повернеться, я — я точно змінилася! Пес, якого я не помітила, перетнув мій шлях — і відтоді я нарешті почуваюся матір’ю: я народила Анну, відвернувшись від неї! Своєю відмовою подивитися на пса я повернула їй владу. Відтепер вона може жити сама. Бо все в мені постає і горлає: «Нема на те ради!».

Вічний спокій

Я сказала мамі, що бачила пса, який мчав уздовж автостради. Я сказала: «О, диви, загублений пес! Певно, скажений! Мамо!». Відреагувала вона не одразу — дивилася на мапу, аби бачити, де з’їхати з автостради, щоби потрапити до нового «Садового центру» чи — хтозна — чергової вдови. Я пригальмувала і зупинила «Ауді» — авжеж, стареньку татову «Ауді» — на узбіччі. Коли я вийшла, пес уже зник, а повз із шаленою швидкістю в три ряди мчали автівки, і я подумала, що день цей несе нам загрозу. Серце шалено билося — так буває, коли я переїм; ще до того, як помітила пса, уявляла, як біжу за нашим автом і не відстаю, біжу до виснаження і миттю худну від бігу. Це єдине, про що я думаю, коли сиджу разом із мамою в «Ауді»: як схуднути?! І я бачу, як біжу, біжу до виснаження, біжу на смерть. Ясна річ, я уявляю, що більше нічого не їм — та коли на думку спадає наступний обід, стікаю слиною і обіцяю собі щипнути всього потроху, скуштувати мінімум, однак це марно: варто мені скуштувати шматочок — і я з’їдаю усе; щойно почавши, зупинитись не можу. І я кажу собі: