Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Чендлера це почуття обов’язку здивувало нарівні з іншими. У підліткові роки цього почуття для нього не існувало, тож він і досі намагався з ним примиритися. Завдяки роботі в поліції та майбутньому батьківству Чендлер постаршав. Перетворювався на свого батька — міцного і надійного. Непогано, але йому було лише двадцять два.

Мітч вигнув брову. Він не купився на Чендлерову спробу мотивувати його.

— Що у мене є, Чендлере, так це відчуття, що ми шукаємо когось, хто не хоче, щоб його знайшли. Якщо він дістався аж сюди, то знав, куди йде. І знав, що не повернеться.

— Чого ти хочеш, Мітче? Убивць? Наркотиків? Проституток? Пошукай щастя у великому місті.

Хлопець смикнув суху гілку, і вона відламалася від стовбура.

— Я думаю про це, — зізнався він, кришачи гілку в руках і кидаючи скалки на землю.

— Ти серйозно? — перепитав Чендлер, відволікаючись від літнього чоловіка, що копирсався у пилюці.

Мітч кивнув.

— Серйозно.

— Ти працюєш у поліції лише рік.

— І що?

— То хто ж тебе візьме?

Мітч облизав свої химерні сині губи.

— Я розмовляв з одним керівником у Перті. Він готовий спробувати.

— У Перті?.. У клятому Перті?

— Так, у клятому Перті. Я нічого не досягну, граючись у ці гівняні хованки.

— Великі плани, — досить різко кинув Чендлер, — великі плани.

— Тільки тому, що ти сам тут застряг.

— Я анітрохи не застряг.

Мітч презирливо вишкірився, і хлопцеві захотілося дати йому стусана.

— Спершу ти застряг із Тері, а тепер і тут.

Чендлерові перед очима стала його дівчина на восьмому місяці вагітності, і всередині все перевернулося. Йому понад усе хотілося бути з нею, а не вештатися лісами. Але він сказав Мітчеві те саме, що і їй.

— Життя триває. Так мусить бути. Іншого виходу немає. — Сказавши це, він залишив Мітча біля дерева і повернувся до Артура. Літній чоловік знайшов якусь пластикову обгортку і намагався скласти її докупи — дізнатися, що то є.

А то був черговий хибний слід: пластик виявився занадто старим і пошарпаним, його не могли викинути нещодавно. Вони залишили галявину, заглиблюючись у кущі, — якісь безформні кам’яні піраміди привели їх до широкої заглибини між двома горбками, схожої на портал у невідоме.

Коли вони дісталися вершини, їхнім поглядам відкрився краєвид — верхівки дерев кидали густий затінок на землю; непролазно густі крони принаймні давали прихисток від наполегливого сонця. Приголомшливе відчуття усамітненості хвилею накрило Чендлера, цей краєвид одночасно дивував і лякав. Мало хто заходив так далеко, навіть серед божевільних. Він замислився, чому Мартін міг прийти сюди. Були простіші способи себе вбити.

Чендлер нагадав собі, що минув лише тиждень. Досі були шанси, що Мартін живий.

Коли він почав спускатися іншим боком Пагорба, пролунав Мітчів голос, наказуючи добровольцям розділитися. Дехто не приховував роздратування від цих крикливих наказів, але Чендлер бачив, що Мітча це анітрохи не турбує. Хлопець знову замислився, чи міг Мартін вижити тут протягом тижня. Замислився, чи зміг би Артур. Чи зміг би Мітч? Чи зміг би він сам?

11

— Гаразд, ось чим ви займетеся, сержанте Дженкінс. — Із гучномовця знову пролунав поблажливий голос всезнайки, який неможливо було ігнорувати. — По-перше, переконайтеся, що у дорожніх патрульних Поліції штату є опис чоловіка, якого ми розшукуємо.

— Ґабрієля, — зауважив Чендлер, відчуваючи потребу додати щось вагоме. Йому хотілося, щоб Мітч обійшовся без формальностей. Він удавав, наче вони ніколи не бачилися.

— Дайте їм детальний опис і нагадайте, що втікач може змінити свою зовнішність.

— Домовилися, — озвався Чендлер.

— Найголовніше — заблокувати дороги. Головні дороги…

— У мене немає достатньо офіцерів для цього, — нагадав сержант.

Відповідь була спокійна:

— Треба подзвонити і викликати на допомогу Поліцію штату.

— На це знадобиться час, Мітче… — Чендлер вирішив пограти в його гру: — Інспекторе Ендрюс… До того ж Ґабрієль, можливо, вже давно втік. Може виявитися, що перекривати дороги — це те саме, що замикати двері клуні…

Мітч безцеремонно увірвав його, суворий тон натякав, що чоловікові не до вподоби, коли його рішення беруть під сумнів:

— Нам слід якось докінчити цю справу, сержанте Дженкінс. Після безладу, який ви влаштували. Дати головному підозрюваному просто вийти з відділка… ні, навіть гірше, підвезти його до готелю і поселити в ньому. За кошти платників податків. Ви виявляєте неймовірне співчуття до злочинців.

Чендлер уявив на іншому боці дроту самовдоволене обличчя з віспинами та вирішив нагадати інспекторові Ендрюсу очевидний факт:

— Ґабрієль може й не бути злочинцем.

— Спершу впіймаймо його, і нехай вирішують експерти, гаразд? — Запала короткочасна тиша. — А ще є третя річ, яку вам слід зробити, — не допустити, щоб ця інформація просочилася в газети. Принаймні поки ми не зберемо більше доказів. Ми не хочемо, щоб преса заважала розслідуванню.

— Цілковита секретність?

— Цілковита, — підтвердив Мітч.

— А що я скажу містянам?

— Нічого, сержанте Дженкінс. Інформувати їх — лише створювати нову можливість для витоку інформації. За п’ять хвилин усе буде в твітері та на фейсбуці. Нині воно так і працює. Миттєвий доступ до негайних новин. Можливо, там ви ще цього не зрозуміли. А згадки про те, що ви загубили одного з головних підозрюваних, вас не прикрасять, сержанте.

Це Чендлер розумів, але не повідомити друзям та родині, що вулицями тиняється потенційний серійний убивця, теж було не надто прийнятно.

— Гадаю, я мушу розповісти їм.

— Я наполягаю, щоб ви цього не робили, сержанте Дженкінс.

— Чендлер, Мітче… Я Чендлер. І ти це чудово знаєш. — Запала коротка тиша.

— Якщо ви хоч словом прохопитеся, сержанте Дженкінс, це лише все зіпсує. Після цього може розпочатися паніка, яка допоможе нашому підозрюваному втекти. А до того ж наслідки невиконання прямих наказів дуже суворі, як вам відомо. Я дуже скоро буду на місці, тож…

— Ви за понад чотириста п’ятдесят кілометрів звідси. Ви…

— Три години, — відповів Мітч. — Я вирушаю негайно, тож, сержанте Дженкінс, буду вдячний, якщо ви звільните місце у відділку для мене і моєї команди, а також приготуєте якісь закуски і напої.

Інспектор Ендрюс трохи помовчав.

— І, сержанте Дженкінс… спробуйте тим часом не погіршити ситуацію.

Почулося клацання, а потім голосно пролунав сигнал тонового набору, ніби Мітч кинув слухавку після останньої непереможної обрáзи.

У кімнаті на мить запала тиша, наче хвилина мовчання на честь Чендлерової гідності. Намагаючись якось відновити баланс, чоловік звернувся до свого загону. Інформація була неоптимістична, але принаймні чесна:

— Незабаром буде кепсько.

Усі, згуртувавшись навколо стола, кивнули, але першим озвався Нік:

— Не зна’,