Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Таня теж утрутилася:

— Пихатий мудак.

Тепер була Чендлерова черга кивати.

— Я б поки залишив свою думку при собі. Берімося до роботи.

Попри нищівне відчуття, що ним знехтували перед його працівниками, Чендлер узявся виконувати Мітчеві вказівки.

— Таню, візьми Шосе 142 і трасу, поки на місце не прибуде Поліція штату. Лука, ти будеш на Дейлі, раптом він вирушить радше на південь, ніж на північ. Я відправлю Джима до Стокмена, і ми сподіватимемося, що цього вистачить. І будьте там обережні. Ми не знаємо, на що він здатний.

Нік озвався:

— Можливо, він вибиратиметься звідси так само, як потрапив сюди.

— Малоймовірно, — заперечив Чендлер, але зрадів, що його молодий констебль не боїться втрутитися. — Він приїхав на велосипеді, якщо вірити його словам. Але перевір звіти про всі машини, велосипеди, трактори, будь-які транспортні засоби, вкрадені сьогодні.

Лука і Таня саме виходили з відділка, коли Нік оголосив, що сьогодні не було повідомлень про вкрадений транспорт. Чендлер так і думав. У такому маленькому містечку звістка про сенсаційну крадіжку автомобіля або навіть крадіжку велосипеда розлетілася б негайно. І це лише підкреслювало серйозність їхньої справи. Раніше їм дещо не вистачало подій, а тепер під арештом сидить один імовірний убивця, а другий — утік. Як часто траплялося у Чендлеровому житті, замість дощів були самі тільки зливи — як не моровиця, то повінь, спочатку була дружина, а потім не стало, спочатку не було дітей, а потім з’явилося аж двоє, про яких він вимушений був піклуватися самостійно.

Але ця повінь загрожувала накрити їх усіх із головою ще до того, як їм вдасться затримати подих.

Минуло п’ятнадцять хвилин, і він отримав підтвердження, що Лука, Таня і Джим на своїх позиціях і все спокійно. Сержант знав, що з боку Ґабрієля було б дурницею тікати головними дорогами — якщо він іще не втік, — але це було найменше, що вони могли зробити. Мітч від нього навіть цього не сподівався.

Нік затих за стійкою, на його обличчі застиг вираз розчарування.

— Незабаром я і тебе кудись відправлю, — пообіцяв Чендлер, сподіваючись, що відправити вийде у справі буденнішій, ніж ця.

— Коли? Як часто таке трапляється?

Чендлер спробував заспокоїти хлопця.

— Скажімо так, Ніку. Я ніколи не сподівався, що тут може щось таке статися, але воно сталося. Отже, якщо це може статися тут, то може й деінде, і найбільше, чим ти можеш допомогти просто зараз, — залишатися за стійкою в самісінькому центрі подій. Можливо, тобі здається, що ти не бачиш їхнього розвитку, але ми не можемо залишити телефон без відповіді, а це місце без охорони, особливо, коли один підозрюваний під арештом, а другий, імовірно, намагався його вбити і зараз на волі. Якщо він уже спробував це раз, ніщо не заважає йому спробувати знову. Можливо, ти не там, на передовій, але ти тут. А тепер передай опис Ґабрієля Поліції штату.

Нік кивнув, сидячи на стільці.

Чендлерові не подобалася подальша вказівка, і він не схвалював її, але однаково віддав:

— І нагадай їм не розповідати нічого пресі. Усе зберігаємо в таємниці, жодного фейсбуку, жодного твітеру, жодного снепчату, — сержант перелічив їх так, наче знав, про що мова, хоча насправді просто нахапався цих слів від своєї доньки. А йому самому не залишалося нічого, крім як чекати новин і підкріплення.

Його сумління зіщулилося від думки, що доведеться зберігати цю таємницю від усіх мешканців міста, але він мусив неохоче визнати, що Мітч, мабуть, мав рацію. Просто зараз їм не потрібна загальна паніка.

І гадки не маючи, коли зможе знову побачити Сару та Джаспера, Чендлер зателефонував батькам. Як завжди, першим біля телефона опинився Джаспер.

— Алло? — завзято цвірінькнув він. Чендлерів менший син мав допитливий характер — чи то внутрішній голос, який змушував його тицяти пальцями туди, куди не слід, або розбирати речі та залишати розкиданий безлад, упорядковувати який доводилося комусь іншому.

— Це я, Джаспере.

— Татку!

Хлопчик мало не верещав у слухавку.

— Так, це татко. Що ти збираєшся робити? Вдома хтось є?

«Просто перевіряю», — запевнив себе Чендлер; він не робив ніяких застережень, просто перевіряв, де його рідні.

— Гм-м-м, так, дідусь і бабуся дивляться телевізор, а Сара у себе в кімнаті.

— Чудово. Чому б тобі не попросити дідуся ввімкнути тобі якесь відео?

Це затримає їх обох усередині й подалі від проблем.

— Але ти казав, що недобре цілий день стирчати вдома.

— Я знаю, але часом можна. А тепер дай Сарі поговорити з татком.

Слухавка клацнула. Його син просто кинув її, залишивши висіти на дроті. Сержант глипнув на стійку. Нік розмовляв із диспетчером, передаючи опис Ґабрієля.

— Ага? — голос був дратівливий, абсолютна протилежність братовому. Найбільше Сарі хотілося повернутися до свого айфона. Сержант намагався відучити її від цієї залежності, але зважаючи, скільки часу він проводить на роботі, це виявилося неможливим; її увагу цілковито займало все від «Енґрі Бьордз» до «Кенді Краш», взагалі будь-яка гра, де треба було стріляти тваринами, оминаючи перешкоди. Якось він спробував пограти в одну з них. Не зачепило.

— Я теж радий чути твій голос, — озвався Чендлер.

— Ага, татку, я маю справи.

— Як минула сьогоднішня репетиція першого причастя?

Це було єдине, крім телефона, що її хвилювало. Нагода похизуватися перед друзями.

— Точно. Лишилася остання репетиція, але на ній ми не будемо в наших сукнях. А ще вони не казали правильних слів, але я говорила з Ніком і Емі, і вони…

— Ти просила свого брата допомогти?

— Джаспера? Ні! Чому б мені знадобилася його допомога? Він не знає… він… він тільки все заплутає. — Схоже, її аж налякала ця думка.

— Попроси його заради мене. Я знаю, що він залюбки допоможе.

— Але з чим він може допомогти?..

— З усім, — увірвав її Чендлер. — Тільки б він не відчував себе покинутим.

Запала тиша, наповнена роздратованим пхеканням — обурення аж сочилося зі слухавки.

— Гаразд, із чимось допоможе, — вирішила дівчинка, а потім додала: — Тату?

— Так, люба.

— Коли ти прийдеш додому?

— Точно не знаю. Мабуть, сьогодні ввечері не прийду.

— Чому ні?

— Будуть деякі справи.

— А, гаразд.

Оце й усе. Дізналася, що не побачить сьогодні батька, але легко пережила розчарування. Чендлерові було огидно, що донька так звикла до його відсутності, навіть не ставила запитань. Не дивно, що Тері судитиметься з ним за опікунство. Він ніколи б не зізнався колишній, але вона мала рацію — він дійсно проводив на роботі забагато часу. Але Тері не