Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

– На світанку, – продовжила за хвилину, – від погоні давно й слух щез, і я вже могла вирушати. І мала вже коня. Магічний браслетик, який я зняла з руки Готспорна, і справді працював. Ворона кобила повернулася. Тепер вона належала мені. То був мій презент. Є такий звичай на Островах Скелліге, знаєш? Дівчині належить коштовний подарунок від її першого коханця. Що з того, що мій помер, перш ніж зумів ним стати?

Кобила гепнула передніми копитами об землю, заіржала, стала боком, наче наказуючи дивуватися. Цірі не могла стримати захопленого зітхання при виді цієї дельфінової шиї, прямої і стрункої, але м’язистої, малої, красивої ліпки голови з опуклим чолом, високого клубу, будови, від якої можна було впасти у захват. Наблизилася обережно, показуючи кобилі браслетик на зап’ястку. Кобила форкнула протягло, поклала рухливі вуха, але дозволила взятися за трензелі й дала себе погладити по оксамитовому носі.

– Кельпі, – сказала Цірі. – Ти чорна й вертка, наче морська кельпі. Ти чародійська, наче кельпі. Тож будеш зватися Кельпі. І не стану переживати, чи воно претензійно, чи ні.

Кобила зафоркала, наставила вуха, тріпнула шовковим хвостом, що сягав бабок. Цірі – яка любила високу посадку – скоротила ремені підпруг, обмацала нетипове, пласке сідло без арчака й кулі передньої луки. Допасувала чобіт до стремена і схопила коня за гриву.

– Спокійно, Кельпі.

Сідло, хоч як дивно, виявилося цілком зручним. І з очевидних причин набагато легшим за звичайні кавалерійські.

– А тепер, – сказала Цірі, поплескуючи кобилу по гарячій шиї, – побачимо, чи ти настільки ж швидка, як і красива. Чи ти справжня джанетка, чи проста блендерка.[18] Що скажеш про двадцять миль галопу, Кельпі?

Якби глибоко вночі хтось зумів тихцем підкрастися до тієї загубленої серед мочарів хатинки із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув крізь шпарини у віконницях, то побачив би сивобородого старця, який слухає оповістки кільканадцятирічної дівчини із зеленими очима й попелястим волоссям.

Побачив би, як вигасаючий жар у вогнищі оживає і яснішає, наче у передчутті того, про що буде розказано.

Але не було це можливим. Ніхто не міг цього побачити. Хата старого Висоготи була добре захована серед очеретів на мочарах. На вічно вкритому туманами пустищі, на яке ніхто не відважувався заходити.

– Долина струмка була рівною, годною для їзди, тож Кельпі йшла, наче вихор. Вочевидь, поїхала я не вгору – вниз річки. Я пам’ятала ту особливу назву – Ревнощі. Пригадала, що Готспорн говорив на станції Ґіселеру. Зрозуміла, чому він застерігав мене від того поселення. У Ревнощах мусила бути засідка. Коли Ґіселер відкинув пропозицію амністії і праці на гільдію, Готспорн цілеспрямовано наштовхував його на мисливця за нагородами, який там зупинився. Знав, що Щури таку принаду заковтнуть, що підуть туди й потраплять у пастку. Я мусила дістатися Ревнощів раніше за них, перетяти їм шлях, попередити. Розвернути. Усіх. Або хоча б Містле.

– Здогадуюся, – буркнув Висогота, – що тобі не вдалося.

– Тоді я вважала, – сказала вона глухо, – що у Ревнощах чекає численний і добре озброєний загін. У найсміливіших думках не могла б я подумати, що вся засідка – одна людина…

Вона замовкла, задивившись у темряву.

– Я й поняття не мала, що то за людина.

Бірка була колись селищем багатим, красивим і лежала у надзвичайно мальовничих місцях – жовті стріхи її й червоні дахи щільно заповнювали долинку із крутими лісистими схилами, що змінювали колір залежно від пори року. Естетичне око і вразливе серце втішалися видами Бірки особливо восени.

Було так до того часу, коли селище змінило назву. А сталося то так.

Молодий рільник, ельф із близької рільничої колонії, закохався до смерті у мірошничку з Бірки. Мірошничка-фіглярочка висміювала залицяння ельфа й далі інтенсивно милувалася із сусідами, знайомими, навіть родичами. Ті почали й собі підсміюватися з ельфа і з його сліпого, наче кріт, кохання. Ельф – досить нетипово як для ельфа – вибухнув гнівом та помстою, вибухнув страшенно. Якоїсь ночі за сприятливого сильного вітру підклав вогонь і пустив усю Бірку з димом.

Зруйновані погорільці підупали духом. Одні помандрували в світ, інші опустилися у неробство і пияцтво. Гроші, зібрані на відбудову, регулярно розтрачували та пропивали, а селище тепер являло собою образ бідування і розпачу: було збираниною паскудних, абияк склепаних хаток під голим, начерно осмаленим схилом котловини. До пожежі Бірка мала форму овалу з центральним риночком, а тепер із небагатьох порядно відбудованих будинків, комори й винокурні сформовано було щось у вигляді довгої вулички, яку замикав фронтон поставленого спільним зусиллям заїзду «Під головою химери», яким управляла вдова Гульой. І вже сім років, як ніхто не вживав назву Бірка. Говорилося: Вогнисті Ревнощі, а частіше й просто Ревнощі.

Вуличкою Ревнощів їхали Щури. Був холодний, похмурий, понурий ранок.

Люди розбігалися по домівках, ховалися у сараях і мазанках. Хто мав віконниці, той зачиняв їх із тріском, хто мав двері, той підпирав їх кілком. Хто ще мав горілку – пив для куражу. Щури їхали ступою, демонстративно повільно, стремено у стремено. На обличчях їхніх вимальовувалося байдуже презирство, але змружені очі уважно розглядали вікна, ґанки і кутки.

– Одна стріла з арбалету! – застерігав Ґіселер, голосно й усім навкруги. – Одне клацання тятиви, і буде тут різанина!

– І знову підпустимо червоного півня! – докинула звучним високим сопрано Іскра. – Землю і воду залишимо!

Дехто з мешканців напевне мав арбалети, але не знайшлося нікого, хто схотів би перевірити, чи не кидають, бува, Щури слів на вітер.

Щури позлазили з коней. Чверть стайє, що відділяло їх від заїзду «Під головою химери» пройшли вони пішки, пліч-о-пліч, ритмічно подзвонюючи і брязкаючи острогами, оздобами й прикрасами.

Зі сходів заїзду, побачивши їх, утекло трійко ревнощан, які гамували вчорашнє похмілля пивом.

– Аби тільки він тут був, – пробурмотів Кейлі. – Бо ми затягнули. Не треба було розслаблятися, треба було сюди хоча б вночі вдертися.

– Дурієш, – вищирила зубки Іскра. – Як хочемо, аби про те барди пісні співали, то не можна зробити це вночі й у темряві. Мусять люди бачити! Ранок – краще всього, бо усі ще тверезі, вірно, Ґіселере?

Ґіселер не відповів. Підняв камінь, розмахнувся і гепнув ним об двері корчми.

– Вилазь, Бонгарте!

– Вилазь, Бонгарте! – підхопили Щури хором. – Вилазь, Бонгарте!

Зсередини пролунали кроки. Повільні й важкі. Містле відчула дрижаки, що