Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Обидвоє вони діяли настільки швидко й так зіграно, наче вчили те тижнями. Зіп’яли і розвернули коней, миттю пішли у галоп, у чвал, у лютий кар’єр, притискаючись до грив, підганяючи коней криками й ударами п’яток. Над головами їхніми зафуркотіли стріли, здійнявся крик, брязкіт, тупіт.
– У ліс! – крикнув Готспорн. – Повертай у ліс! У гущавину! Вони звернули, не сповільнюючись. Цірі пласко і ще сильніше притиснулася до кінської шиї, бо гілки, що шмагали її, розігнану, загрожували звалити її з сідла. Побачила, як стріла з арбалету відлупала тріску з вільхи поряд. Гнала коня криками, кожну мить очікуючи стрілу у спину. Готспорн, який їхав попереду, раптом дивно застогнав.
Вони перескочили глибокий яр, карколомно з’їхали урвищем у тернисту гущавину. Й тоді Готспорн раптом зсунувся з сідла й упав у журавлину. Ворона кобила заіржала, вдарила задом, мотнула хвостом і погнала далі. Цірі не роздумувала. Зіскочила, тьопнула свого коня по заду. Коли той побіг за вороною кобилою, допомогла Готспорну встати, вдвох вони пірнули у кущі, у вільшаник, перекинулися, скотилися по схилу й зупинилися тільки у густій папороті на дні яру. Мох амортизував падіння.
Згори, від урвища, били копита погоні – на щастя, та йшла високим лісом, за кіньми, що втікали. Їхнє зникнення серед папороті, як здавалося, не помітили.
– Що воно за одні? – просичала Цірі, вилазячи з-під Готспорна й витрушуючи з волосся чавлені сироїжки. – Люди префекта? Варнхагени?
– Звичайні бандити… – Готспорн виплюнув листя. – Наїзники…
– Запропонуй їм амністію, – заскреготіла вона піском на зубах. – Пообіцяй їм…
– Тихо. Почують.
– Хоооо! Хоооо! Туууут! – долинуло згори. – Зліва захоооодь! Зліііііва!
– Готспорне?
– Що?
– У тебе кров на спині.
– Знаю, – відповів він холодно, витягаючи з-за пазухи сувій полотна і повертаючись до неї боком. – Увіпхни те мені під сорочку. На висоті лівої лопатки…
– Куди ти отримав? Я не бачу стріли…
– То був арбалет… Залізна січка, скоріше за все, утятий вухналь.[17] Облиш, не торкайся. То вже біля хребта…
– Зараза. Що я маю робити?
– Зберігати тишу. Вони повертаються.
Застукотіли копита, хтось протягло свиснув. Хтось кричав, кликав, наказував комусь, аби той повертав. Цірі нашорошила вуха.
– Від’їжджають, – пробурмотіла. – Відмовилися від погоні.
Не впіймали коней.
– Це добре.
– Ми їх також не впіймаємо. Ти зумієш іти?
– Не муситиму, – усміхнувся він, показуючи застібнутий на зап’ястку, досить дешевий на вигляд браслет. – Купив цю блискітку разом із конем. Вона магічна. Кобила її ще жереб’ятком носила. Коли потираю я це отаким ото чином, це начебто я її підкликаю. Вона наче чує мій голос. Прибіжить сюди. Це трохи займе часу, але прибіжить точно. Як буде трохи щастя, то й твій коник прибіжить слідом.
– А коли щастя не буде? Поїдеш сам?
– Фалько, – сказав він, стаючи серйозним. – Я не поїду сам, я розраховую на твою допомогу. Мене треба буде підтримувати у сідлі. Вже мені пальці ніг мертвіють. Можу втратити притомність. Послухай: цей яр доведе тебе до річища струмка. Поїдеш уверх, проти течії, на північ. Завезеш мене у місцевість під назвою Тегамо. Там ми знайдемо когось, хто зуміє витягнути мені те залізяччя зі спини, не викликавши смерть чи параліч.
– Це найближче поселення?
– Ні. Ближче – Ревнощі, котловина десь у двадцять миль, у протилежний бік, за течією струмка. Але туди не їдь у жодному разі.
– Чому?
– У жодному, – повторив він, скривившись. – І тут ідеться не про мене, а про тебе. Ревнощі для тебе – смерть.
– Не розумію.
– Не мусиш. Просто повір мені.
– Ґіселеру ти сказав…
– Забудь про Ґіселера. Якщо хочеш жити, забудь про них усіх.
– Чому?
– Залишись зі мною. Я дотримаю обіцянку, Снігова Королево.
Прикрашу тебе смарагдами… Обсиплю тебе ними…
– Авжеж, добрий час для жартів.
– Завжди добрий час для жартів.
Готспорн раптом обійняв її, притиснув і почав розпинати її блузку. Безцеремонно, але й без поспіху. Цірі відіпхнула руку.
– Авжеж! – гарикнула вона. – Добрий час і на це!
– На це також будь-який час добрий. Особливо для мене й зараз. Я говорив тобі, це хребет. Завтра можуть з’явитися проблеми… Що ти робиш? Ах, зараза…
Цього разу вона відіпхнула його сильніше. Надто сильно. Готспорн поблід, закусив губу, застогнав з болю.
– Вибач. Але як хто поранений, то повинен лежати спокійно.
– Твоя близькість призводить до того, що я забуваю про біль.
– Припини, най тобі!
– Фалько… Будь поблажливою до людини, яка страждає.
– Будеш страждати, якщо не прибереш руки. Зараз же!
– Тихіше… Розбійники можуть нас почути… Шкіра твоя наче атлас… Не крутися, най тобі лихо.
Ах, та до дідька, подумала Цірі, а хай там. Врешті-решт, яке те має значення? А мені цікаво. Можна мені бути цікавою? У цьому немає жодного почуття. Сприйму його винятково як необхідність, і тільки. І потім забуду безпретензійно.
Вона поступилася дотику й приємності, яку той приніс. Відвернула голову, але вирішила, що то напоказ скромно й оманливо благочестиво, – не хотіла видавати себе за спокушену цноту. Глянула йому просто в очі, але здалося їй це надто сміливо і з викликом – такого вона також не хотіла вдавати. Тож просто прикрила повіки, обійняла його за шию і допомогла з ґудзиками, бо йшло йому нешвидко і гаяв час.
До дотику пальців долучився дотик губ. Вона була вже близько до того, аби позабути про весь світ, коли раптом Готспорн безвладно знерухомів. Хвильку вона терпляче лежала, пам’ятала, що він поранений і що рана мусить йому докучати. Але воно тривало трохи задовго. Слина його стигла у неї на сосках.
– Гей, Готспорне? Спиш?
Щось потекло їй на груди і на бік. Вона торкнулася пальцями. Кров.
– Готспорне! – Вона зіпхнула його з себе. – Готспорне, ти помер?
Дурнувате запитання, подумала вона. Адже я бачу. Адже я бачу, що він помер.
* * *– Помер із головою на моїх грудях. – Цірі відвернулась.
Жар з каміна заграв червоно на її скаліченій щоці. Може, був там і рум’янець. Висогота не був у тому впевнений.
– Єдине, що я тоді відчувала, – додала вона, й далі не дивлячись на Висоготу, – то розчарування. Це тебе шокує?
– Ні. Це – аж ніяк.
– Розумію. Я намагаюся аніскільки не прикрашати розповідь, нічого не змінюю в ній. Нічого не приховую. Хоча інколи маю бажання, особливо на те останнє.
Вона шморгнула, подлубала великим пальцем у кутику ока.
Я завалила його гіллям і камінням. Аби як, визнаю. Сутеніло, я мусила там переночувати. Бандити все ще крутилися навколо, я чула їхні крики й була вже більш ніж упевнена, що то не звичайні бандити. Тільки не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Вежа Ластівки», після закриття браузера.