Читати книгу - "Моє зведене прокляття, Анастасія Соловйова"

Олександр спирається на стіну правою рукою. Якщо обернуся трохи, то я зможу доторкнутися губами до його зап'ястя. Поцілувати легко і невагомо, а потім провести язиком по шкірі. Згадати його запах та смак.

Боже, я хочу знову відчути те нервове тремтіння, від якого слабшали коліна.

— Не розумію, про що ти, — бурмочу я.

— Невже? Тобі нагадати? — він кладе ліву руку на стіну. Тепер між нами залишаються якісь незначні сантиметри.

Я роблю глибокий вдих. І морщусь. Груди залізними кайданами стискає. Я прослизаю під рукою Олександра та вибираюсь на волю. Відходжу від нього, качаю головою.

Він знову робить мені боляче.

— З якого часу ти користуєшся солодкими духами? — їдко цікавлюся я. Складаю руки на грудях і рвано дихаю, намагаючись приховати розчарування.

— З тих пір, як обманщиця Христина виявилася незайманою дівчиною із зеленими очима, — холодно відповідає зведений брат. — Не хочеш розповісти, що за цирк ти влаштувала? Навіщо змінила зачіску та вставила кольорові лінзи?

— Мені закортіло це зробити.

— Хоч щось було правдою? Історія про колишнього також вигадана? — насідає він. Не залишає навіть шансу на втечу.

— Почасти, — хмикаю я. — Але історія ґрунтується на реальних подіях. Жаль, ти про них не пам'ятаєш.

— Я не люблю загадки, Міко-Христино.

— Вважай, що я просто захотіла втратити цноту з людиною, яку давно знаю. От і все, – розводжу руками. — А тепер дозволь мені на свято повернутись. Нас чекають.

— Нічого страшного, дочекаться, — відрізає він. Не пропускає мене, він своїм тілом вихід перегородив.

— Що ти хочеш? — обурено питаю я. Не розумію його намірів. — Тебе зачепив факт власної неуважності? Або що? Я розумію, п'ять років — це великий термін, але не впізнати власну сестру — верх ідіотизму! Ти взагалі на мене ніколи не дивився, га? І мій голос не запам'ятав?

Я вже не можу зупинитись, усі претензії йому висловлюю. Мій голос зривається, але я продовжую говорити та говорити. Навіть руками сплескую від надмірної емоційності.

— Я лише нанесла макіяж на обличчя, надягла гарну сукню і вставила сині лінзи. Усе! І ти ніфіга не зрозумів. Хоча до цього ми протягом семи місяців бачилися. І навіть спілкувалися одне з одним. Чи у тебе тимчасова втрата пам'яті? — клацаю пальцями прямо перед його носом. Нахабнію.

Алекс перехоплює мою руку і міцно стискає. Я вирватись пробую, шиплю, наче розлючена кішка. Пасмо волосся вибилося з дурного пучка і на обличчя мені падає. Бачити заважає.

— Я не запам'ятовую тих, хто мені не цікавий, — крижаним тоном вимовляє Алекс… Олександр.

— Спасибі за правду, — тихо говорю я. Плечі опускаються, я никну, менше стаю, непомітною, нікчемніною. Я здогадувалася про це.

— Ти молодша за мене на шість років, думаєш, ти справді могла бути мені цікава?

Він продовжує мене знищувати. Його пальці теплі, від його тіла виходить жар, але голос байдужий, погляд непроникний. Олександр складається із контрастів.

— Я саме так і думала. Я хотіла з тобою потоваришувати.

Спочатку я справді шукала в ньому друга та старшого брата, але потім усе змінилося.

— Я не повинен був виправдовувати твої очікування, — смикає він плечем. — Тим більше, я гадки про них не мав.

— Звичайно, — усміхаюся гірко. — Тобі ніколи не потрібна була зведена сестра. Ти взагалі мене ненавидів.

Олександр хитає головою, в його очах живі емоції прослизають. Здивування, настороженість.

— Ненависті я ніколи до тебе не відчував, — твердо вимовляє він. Хмуриться, окидаючи мене швидким поглядом, і пальці розтискає, залишаючи мою кисть у спокої. — Стривай, то ти через це Христиною прикинулась? Помститися мені хотіла за те, що я посмів твою шалено цікаву персону не помітити?

Кожне його слово отруєним шипом встромляється прямо в серце. Я роблю судомний вдих і руки в кулаки стискаю. Який він безсердечний, жорстокий, холодний! Як я могла закохатися в нього?

— Іди ти на хрін! — штовхаю його кулаком у плече. — І думай, що хочеш, мені вже начхати.

«Шалено цікава персона» — сказав він із відвертим сарказмом. Виплюнув ці слова мені в обличчя. Виходить, Олександр не ненавидів мене. Йому просто було начхати. Я була для нього пустим місцем. Звичайним дівчиськом, голос і зовнішність якої він навіть не запам'ятав.

Ненависть — це хоча б про почуття. Байдужість ранить значно сильніше.

— Хочеш сказати, я не розгадав твоїх мотивів? — не заспокоюється Олександр.

Але правду він не дізнається.

Мабуть, він геть забув про те, як прочитав мій особистий щоденник. На сторінках того жовтого зошита я зізнавалася у своїх почуттях, малювала безглузді картинки і навіть вірші писала. Про нього, про свого нестерпного зведеного брата.

Він сміявся, перегортаючи сторінку за сторінкою.

Але Олександр цього не пам'ятає. І не може скласти два плюс два.

Я хотіла переспати з ним, бо досі закохана в нього. А прикинулася іншою дівчиною, щоб він мене не відштовхнув, не принизив поблажливою усмішкою.