Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

Амелія

Минуло вже трішки більше тижня, як я працюю в цьому готелі. В цілому, я була задоволена роботою. Тут я знайшла собі друзів та своє покликання. Мія та Крістоф були чудовими людьми і ми із задоволенням проводили разом час. Мені пощастило з ними, але щодо того, щоб назвати їх своїми друзями — я була не впевнена.

— Гарного вечора, — кажу гостеві і він йде до ліфту.

Сьогодні у мене нічна зміна. Перша моя нічна зміна за весь час роботи тут, не враховуючи того випадку, коли я обманула Даніеля. Гадки не маю, як мені тут пробути всю ніч самій і не заснути від нудьги. Я навіть взяла із дому свій планшет, щоб подивитися якийсь фільм.

Перші чотири години були легкі. Спати зовсім не хотілося, особливо при перегляді фільму «Сутінки». Мені ніколи не подобалася Белла у фільмі, вона виглядала якось дивно, наче хвора. Роберт Паттінсон, який грав Едварда, теж не подобався. Єдиний персонаж від якого я була у захваті — це був батько Белли. Але що не зробиш заради того, щоб не заснути. Я подивилася фільм до кінця і поклала планшет заряджатися, коли вже було далеко за північ.

Вирішивши трішки розімнутися, я вийшла з-за стійки і почала розглядати картинки, які нещодавно тут повісили. Це були різноманітні пейзажі та інші цікаві картини, на які я достатньо часу видивлялася.

Дійшовши до останньої картини я зупинилася. Я була за крок до чорного роялю. За крок до спогадів того страшного дня, який вирвав частину мого серця.

Не пам'ятаю навіть як я здолала цю відстань між нами. Отямилася я тільки тоді, коли мої пальці доторкнулися до роялю. Тоді ж я одразу забрала пальці, прикладаючи руки до серця.

Це погана ідея. Не варто цього робити.

Повернувшись до свого місця, я сховала обличчя в долонях і важко видихнула. Потрібно щось із цим робити. Я не можу до кінця життя себе так поводити.

— Чортеня.

Піднімаю голову і бачу Даніеля, який впевнено прямує до мене. Він вдягнутий в звичайну чорну футболку і сірі спортивні штани, а здається, ніби в найгарніший одяг у світі. Його волосся трішки розкуйовджене, обличчя сонне, а очі сумні. Не знаю що з ним трапилося, але відчуваю, що сьогодні не готова до нових конфліктів.

— Щось потрібно? — запитую в нього.

— Ні, — каже він. — Ні, я просто... Не міг заснути і вирішив прогулятися по готелю.

— Безсоння?

— Ніби так, — він сумно посміхається мені, не зводячи з мене очей. — Можна тут з тобою посидіти?

— Ну... так?

Я трішки здивована його поведінкою. Він ще ніколи так спокійно не розмовляв. Можливо, справа була у тому, що він не міг заснути.

— Тоді я повернуся через декілька хвилин.

Киваю йому і він прямує до ліфту. Як Даніель і казав, через декілька хвилин він знову приходить сюди, тримаючи в руках пляшку вина і два келихи.

— Я не п'ю алкоголь на роботі.

— Та годі тобі. Один келих нічим не зашкодить. До того ж, якщо ти не вип'єш зі мною, то я ображуся і буду дуже погано до тебе ставитися.

Куточки моїх губ піднімаються у легкій посмішці і я беру келих з вином з рук Даніеля. Ми досі по різні боки стійки. Він спирається на лікті і уважно, з цікавістю, дивиться на мене.

— За що вип'ємо? — запитую у Даніеля.

— Хіба потрібна причина?

— Це виглядатиме так, ніби у нас алкогольна залежність.

— Нехай. В мене просто був поганий день і мені потрібно розслабитися.

— І чому ти вирішив випити зі мною?

— Ти єдина людина у всьому готелі, яка в цей час не спить.

— Добре, повірю.

Ми сміємося і робимо перші ковтки червоного вина. Воно солодке. Навіть дуже. І мені це подобається.

Я розглядаю Даніеля. У нього дуже гарні світло-карі очі і ніжний погляд, якого я раніше не помічала. Зазвичай, під час робочого дня, він був дуже суворим і холодним. Напевно, справа у збереженні статуса «Великий Бос» перед підлеглими. У нього досі було розкуйовджене волосся, і мені дуже хотілося доторкнутися своєю рукою до нього. Та і не тільки до волосся. У Даніеля дуже гарне обличчя і хотілося доторкнутися до шкіри. Дізнатися, чи вона така ж груба, як її власник. А ще губи...

— Чому ти так розглядаєш мене?

Трішки лякаюся від його раптового запитання і зустрічаюся із ним поглядами. Він щойно зловив мене на тому, що я витріщалася! Боже, Даніель ж подумає, що я якась ненормальна! Якщо ще досі так не думає...

— Просто задумалася, — відповідаю йому і знову роблю ковток вина.

— Ти гарна, — тихо промовляє хлопець.

— Що?

— Ти гарна, — повторює він. — Якби у тебе не було такого жахливого характеру, я б із легкістю в тебе закохався.

Затримую подих, дивлячись на нього у повному шоці. Він тільки що дійсно це сказав, чи то моя хвора уява? Можливо, я сплю? Так, це сон. Я зараз заплющу очі, порахую до трьох і прокинуся, валяючись десь там, на дивані, від втомленості.

Роблю з точністю так, як тільки що подумала, але коли розплющую очі, він досі стоїть тут. Це не сон. Даніель справді назвав мене гарною і сказав, що міг би закохатися.

— Все гаразд?

Ні. Не може все бути гаразд після такого зізнання. Я не помічаю, як починають палати мої щоки і як сильно я соромлюся. Не пам'ятаю, коли востаннє до мене так говорив хлопець. Це було, напевно, два роки тому.

— Так, просто... Я трішки здивована.

— Пробач. Я не знаю, навіщо я це сказав, — він гірко посміхається і кладе свій келих на стійку. — Граєш? — запитує він, дивлячись на рояль, а потім знову на мене.

— Ні, не граю, — брешу.

— Якби зараз не була глибока ніч, то я б зіграв. Але боюся розбудити гостей.

Тепер я повинна дякувати ночі, за те що вона тільки що врятувала мене від нападу паніки.

— Амеліє?

Знову зустрічаюся із ним поглядом і він якось стурбовано дивиться на мене. Відчуваю, що мої щоки мокрі і розумію, що плачу. Ні-ні, чому саме зараз я стала такою слабкою? Чому саме перед Даніелем?

— Все гаразд? — запитує він і протягує долоні, витираючи мої сльози вказівними пальцями.