Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"

— Думаєш про гречану вовну! — буркнула Тамелейн. Глянула на Беллонду, почала було щось говорити і передумала.

Беллондине обличчя стало лагідно-м’яким, що часто поєднувалося з її найбільш похмурими настроями. Промовила голосом, ледь гучнішим за гортанний шепіт:

— Я наполягаю на елімінації Айдаго. Що стосується цього тлейлаксанського монстра…

— Чого ти вдаєшся в цій пропозиції до евфемізму? — зажадала Тамелейн.

— То вбийте його! А тлейлаксу слід піддати всьому можливому тиску, на який ми…

— Замовкніть обидві! — наказала Одраде.

Ненадовго притисла обидві долоні до чола і, дивлячись на еркер вікна, побачила за ним крижаний дощ. Служба контролю погоди робить дедалі більше помилок. Годі її за це звинувачувати, та люди понад усе ненавиділи непередбачуване. «Хочемо, щоб усе відбувалося природно!» Хай там що це означало б.

Коли такі думки охоплювали Одраде, вона тужила за існуванням, упорядкованим так, як їй це подобалося: принагідні прогулянки в садах. Любила їх у всі пори року. Тихий вечір із друзями, обмін спостереженнями, розмови з тими, до кого вона мала теплі почуття. Прихильність? Так. Мати Настоятелька могла на багато що зважитися — навіть на любов до друзів. І смачна їжа з напоями, підібраними за їхній букет. Цього вона теж хотіла. Добре було порадувати своє піднебіння. А пізніше… так, пізніше, — тепла постіль з ніжним партнером, чутливим на її потреби, як вона — на його.

Звичайно, це здебільшого було недосяжним. Відповідальність! Яке вагоме слово. І як воно пече.

— Я зголодніла, — промовила Одраде. — Наказати, щоб сюди подали ланч?

Беллонда і Тамелейн подивилися на неї.

— Лише пів на дванадцяту, — дорікнула Тамелейн.

— Так чи ні? — наполягала Одраде.

Беллонда й Тамелейн обмінялися поглядами.

— Як забажаєш, — промовила Беллонда.

У Бене Ґессерит казали (Одраде знала), що справи в Сестринстві йдуть куди гладкіше, якщо шлунок Матері Настоятельки вдоволений. Це й перехилило шальку.

Одраде під’єднала інтерком до своєї приватної кухні.

— Ланч для трьох, Дуано. Щось особливе. На твій вибір.

Коли подали ланч, виявилося, що це страва, яку Одраде особливо любила, — тушкована телятина. Дуана делікатно підкреслила смак травами, дрібкою розмарину, а овочі не були розварені. Чудово.

Одраде насолоджувалася кожним шматочком. Інші їли через силу, ледве доносячи ложку до рота.

«Це одна з причин, чому Мати Настоятелька я, а не хтось із них?»

Тим часом, коли аколітка прибирала рештки ланчу, Одраде повернулася до одного зі своїх улюблених питань: «Які чутки ходять у спільних кімнатах і поміж аколіток?»

Зі своїх аколітських часів вона пам’ятала, як дослухалася до слів старших жінок, очікуючи великих істин. Натомість чула дріб’язкові розмови про Сестру таку-й-таку чи про останні проблеми Прокторки Х. Та інколи бар’єри опускалися і випливали важливі дані.

— Надто багато аколіток говорить про бажання відлетіти геть у наше Розсіяння, — прохрипіла Тамелейн. — Як щури з корабля, що тоне, кажу вам.

— Останнім часом є значний інтерес до Архівів, — сказала Беллонда. — Сестри, які знають краще, шукають підтвердження, що певна аколітка має добре виражений генний маркер Сіони.

Одраде це зацікавило. Їхня спільна праматір з епохи Тирана, Сіона ібн-Фуад аль-Сеєфа Атрідка, передала своїм потомкам дар, що захищав їх від пророчих пошуків. Кожна особа, яка вільно переміщалася Капітулою, поділяла цей предківський захист.

— Добре виражений маркер? — спитала Одраде. — Сумніваються, що ті, про кого вони розпитують, захищені?

— Хочуть розради, — буркнула Беллонда. — А зараз я можу повернутися до Айдаго? Чи то він має генетичний маркер, чи то не має його. Це мене турбує. Чому частина його клітин не має маркера Сіони? Що зробили тлейлаксу?

— Дункан знає про небезпеку, і він не самогубця, — промовила Одраде.

— Ми не знаємо, хто він, — відповіла наріканням Беллонда.

— Імовірно, ментат, а всі ми знаємо, що це може означати, — сказала Тамелейн.

— Я розумію, чого ми тримаємо Мурбеллу, — зауважила Беллонда. — Заради цінної інформації. Але Айдаго і Скителі…

— Годі! — гарикнула Одраде. — Сторожові пси спроможні надто довго гавкати!

Беллонда прийняла це невдоволено. Сторожові пси. Їхній бене-ґессеритський термін для постійного стеження за Сестрами, аби впевнитися, що ніхто не зійшов на криву дорогу. Дуже втомливо для аколіток, але для Превелебних Матерів лише одна з частин життя.

Одного пополудня Одраде пояснила це Мурбеллі. Вони були тільки удвох на не-кораблі, у переговорному приміщенні з сірими стінами. Стояли близько одна до одної, лицем до лиця. Очі нарівні. Атмосфера неформальна й інтимна. Якщо не рахувати усіх цих комунікаторів довкола них.

— Сторожові пси, — промовила Одраде, відповідаючи на питання Мурбелли. — Це означає, що ми наче ґедзі одні для одних. Не треба перебільшувати. Ми рідко кусаємо. Може вистачити простого слова.

Мурбелла, з виразом несмаку на овальному обличчі, з пильним поглядом широко розставлених зелених очей, вочевидь думала, що Одраде має на увазі якийсь загальноприйнятий сигнал, слово чи фразу, вживані Сестрами в таких ситуаціях.

— Якого слова?

— Будь-якого, прокляття! Тільки б доречного. Це як взаємний рефлекс. Маємо спільний «тик», і він нас не дратує. Радо його приймаємо, бо він тримає нас в алертному стані.

— І в мене будуть сторожові пси, коли я стану Превелебною Матір’ю?

— Наші сторожові пси є бажаними. Без них ми стали б слабшими.

— Звучить гнітюче.

— Ми так не вважаємо.

— Мене це відлякує. — Вона глянула на блискучі лінзи під стелею. — Як ці чортові комунікатори.

— Ми дбаємо про всіх своїх, Мурбелло. Коли ти станеш бене-ґессериткою, матимеш гарантовану підтримку впродовж всього життя.

— Затишна ніша. — Глузливо.

— Геть навпаки, — тихо промовила Одраде. — Усе життя перед тобою стоятимуть виклики. Відплачуватимеш Сестринству до межі своїх здібностей.

— Сторожові пси!

— Ми завжди пам’ятаємо одне про одного. Деякі з нас, ті, що на владних посадах, можуть інколи бути авторитарними, навіть безцеремонними, але це тільки до точки, ретельно відміряної вимогами моменту.

— І жодного справжнього тепла чи ніжності, чи не так?

— Такі правила.

— Прив’язаність, може, але не кохання?

— Я виклала тобі правило. — І Одраде виразно побачила реакцію на обличчі Мурбелли. «Он воно що! Вимагатимуть, щоб я відкинула Дункана!»

— Тож серед Бене Ґессерит немає кохання. — Який сумний тон. Досі Мурбелла ще мала надію.

— Кохання трапляється, — промовила Одраде, — але мої Сестри розглядають його як відхилення.

— Тож те, що