Читати книгу - "Додому"

Ой-ой!

— Урятувати від чого?

— Ви вбили трьох моїх хлопців.

Атмосфера в кімнаті змінилася, й не в кращий бік. Усі почали повільно рухатися.

— Я до цього не причетний.

— Прошу вас, містере Болітар. Брехня вам не личить.

Перший-у-Штанях витягнув величезного ножа. Це саме зробив Другий-у-Штанях.

— Розумієте, яка в мене безвихідь, містере Болітар? Одна справа, якби ви та ваші партнери звернулися до мене шанобливо.

Третій чоловік підвівся з-за комп’ютера. У нього також був ніж.

Майрон спробував усе обдумати. Вихопити ніж у Першого-у-Штанях, тоді накинутися на хлопця праворуч…

— Ви могли прийти до нас. Як ділові люди. Могли б попросити про чесний обмін. Домовленість. Ми спрацювалися б…

Ні, це не спрацювало б. Завелика відстань між ними. І двері замкнено…

— Але ви не зробили цього, містере Болітар. Натомість ви зарізали трьох моїх людей.

Дерек витягнув ніж. Джиммі теж.

Худорлявий хлопець витягнув мачете.

Шестеро чоловіків, усі озброєні, в маленькій кімнаті.

— Як я можу просто дозволити вам піти після того? Який би це мало вигляд? Як би мої хлопці довіряли мені піклуватися про них?

Може нахилитись, а тоді завдати заднього удару… але ні. Треба спершу дістати мачете. Але він далі. Їх забагато, занадто тісне приміщення.

— Я залишився б у кімнаті подивитися на результат, але в цьому костюмі? Він новий і доволі милий.

Не було жодного шансу. Вони наближалися.

— Ближче до діла! — крикнув Майрон.

Усі на мить заклякли. Майрон впав на підлогу та згрупувався.

Саме тоді вибухнула стіна.

Звук був оглушливим. Стіна подалася, ніби Неймовірний Халк увірвався з вулиці. Інших це захопило зненацька, Майрон же був готовий. Він знав, що Уїн щось придумає. Він вирішив, що Уїн знайде спосіб обійти камери. Він не відшукав. Він казав, що оглянув місце минулого вечора та віднайшов зовнішню стіну цієї кімнати. Ймовірно, він прикріпив на неї потужний пристрій прослуховування, щоб знати, коли почати діяти.

Він використав щось на кшталт динаміту чи гранатомет?

Майрон не знав.

Шок і благоговіння, крихітко. Це козир Уїна.

Хлопці в кімнаті не знали, що це вдарило. Але довідаються.

Майрон рухався швидко. З позиції на підлозі він витягнув ногу і збив одного хлопця на землю. Це був Другий-у- Штанях. Майрон схопив чоловіка за руку, в якій той тримав ніж. Другий-у-Штанях тікав через звичайний інстинкт виживання, вчепившись у ніж. Усе гаразд. Майрон на це й розраховував. Він не мав наміру вибивати ніж. Натомість, тримаючи зап’ястя чоловіка, він смикнув його руку догори.

Лезо, яке той досі стискав у руці, ввійшло в шию Другого-у-Штанях.

Бризнула кров, і рука впала. Майрон висмикнув ніж із вологим, усмоктувальним звуком. А далі було пекло. Через пил з обваленої стелі було складно щось побачити. Майрон чув кашель та крики. Рух, напевно, привернув увагу охоронця у коридорі.

Коли він відчинив двері, Майрон налетів на нього. Він вдарив його просто в ніс, виштовхнувши назад у коридор. Майрон усе ще його не відпускав. Він не хотів убивати ще когось без потреби. Ударив знову. Хлопець відхилився до стіни. Майрон схопив його за горло і приклав кінчик закривавленого ножа до його ока.

— Будь ласка!

— Як мені дістатися підвалу?

— Двері ліворуч. Код 8787.

Майрон затопив його в живіт — той аж сповз на підлогу — і відтак побіг. Він знайшов двері, набрав код і відчинив їх.

Перше, що він відчув, був сморід, який ледь не збивав з ніг.

Є кілька речей, які викликають дежавю, наприклад, сильні запахи. Щось подібне було й тут. Майрон згадав про часи, коли грав у баскетбол, згадав сморід у роздягальнях після гри, візочки, наповнені шкарпетками й футболками, просякнутими потом, та мускулистих уболівальників підлітків. Запах був жахливий, але після гри чи тренування, коли було щось таке саме чисте, як і хлопці до гри у баскетбол, була якась прихована сентиментальність, яка робила той запах, якщо не приємним, то принаймні терпимим.

Це був не той випадок.

Тут був брудний, нудотний, огидний запах.

Коли Майрон глянув униз із висоти сходів, він не міг повірити власним очам.

Двадцять або, може, тридцять підлітків бігали, як щури, коли на них світять ліхтарем.

Що за…?

Підвал нагадував поганенький табір біженців. Там були розкладачки, ковдри та спальники. Ніколи думати про це. Спускаючись донизу сходами, Майрон оглянув камеру.

Порожньо.

Він спустився донизу і повернув праворуч. Діти продиралися до кутка, як у фільмі про зомбі — ніби залазили одне на одного і поїдали щось, що стирчало звідти. Майрон рушив у той бік. На його шляху були діти. Майрон розштовхав їх. Там переважно були хлопці, хоч де-не-де траплялися й дівчата. Вони всі дивилися на нього порожніми розгубленими очима, все ще штовхаючись уперед.

— Де Гладкий Ґанді? Де хлопці, яких він тримав у підвалі?

Ніхто не відповів. Вони далі штурхались і пхалися в той куток. Там були двері чи….

Отвір?

Діти зникали в якомусь отворі в бетонній стіні.

Майрон пришвидшив ходу, хай навіть довелося поводитися з дітьми брутальніше, ніж він хотів. Хтось із них закричав і вчепився нігтями в Майронове обличчя. Майрон відкинув його. Він рухався як півзахисник, опустивши плече, завдаючи ударів у корпус, доки не дістався діри.

Інша дитина саме залазила туди.

Це був тунель.

Майрон схопив малого ззаду. Інші штовхалися, намагаючись дістатися отвору. Майрон стояв міцно. Він притягнув хлопця впритул до свого обличчя.

— Туди пішов Гладкий Ґанді? Він забрав двох хлопців із собою?

— Нам усім треба йти, — відповів хлопець, кивнувши. — Інакше нас знайдуть копи.

Вони знову штовхалися. У Майрона було два варіанти. Відійти або ж…

Він пірнув у діру і приземлився на холодну вогку підлогу. Коли він устав, то гепнувся головою об бетон. На мить ув очах застрибали зірочки. Стеля тунелю була дуже низькою. Нижчі на зріст хлопці, напевно, могли бігти. Майрону ж так не пощастило.

Позаду нього з’являлись інші діти.

Треба рухатися.

— Патріку! — гукнув він. — Рісе!

Якусь мить він чув тільки дряпання дітей, які тікали через темний тунель. А тоді він почув чийсь крик:

— Допоможіть!

Майрон відчув, як затріпотіло серце. Можливо, зойк був короткий, і лиш одне слово, але дещо Майрон знав точно.

Це був американський акцент.

Він спробував пришвидшитися. Тунель був забитий хлопцями та дівчатами, які не давали йому просуватися. Він ковзнув повз них.

— Патріку! Рісе!

Сильне відлуння. Проте ніхто не відповів.

Висота та товщина тунелю була різною й постійно змінювалася. Він викривлявся та повертав у неочікуваних місцях. Стіни були чорні, старі й вогкі.