Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Ти дивись, медсестро, а то я реально попрошу. Жарти тоді закінчаться.

Проблема, що за сценарієм я повинен тут їй підморгнути, а я стою і дивлюся на Риту Шаповалову, і нічого зі своїм обличчям вдіяти не можу. На ньому точно застигла маска чи то гніву, чи то роздратування.

Вона мовчить, уважно дивлячись у відповідь. Це. Просто. Нестерпно.

— А ти всім свою допомогу пропонуєш? — киваю їй суворо.

— Потрапити нарешті в психдиспансер? — примружується вона цими своїми нестерпно яскравими очима. — Вибач. Але я всім допомагаю, — Шаповалова навіть зображує поблажливість. — Ти — не ексклюзивний випадок, вибач.

— Мені подобається, як ти це повторюєш, — посміхаюся я проти волі, щоб не здаватися. — «Вибач». Це звучить... ідеально. Бажаю ще раз почути, так. Давай, так. Повільно, як ти любиш.

Вона знову мовчить, і...

— Щось ще? — ввічливо вимовляє вона, і ось так...

... ось просто так, з нізвідки, з чорт знає якого місця, у мені прокидається щось ненормальне. Дике, безрозсудне, відчайдушне.

Я зараз навіть готовий подивитися в дзеркало, аби перевірити, чи справді це я перебуваю у власному тілі.

От холера, мені не варто було вивалювати член тоді в кабінеті, але я не шкодую. Я зроблю це ще раз, аби викликати в неї реакцію.

Ніколи не було проблеми тримати член у штанях, але це Рита Шаповалова мені все всередині навиворіт вивертає.

Якщо вона вважає мене тупим, то чому б їй не насолоджуватися тим, що я можу поводитися ще більш бездумно, ніж вона уявляє?

— Ти не була присутня на грі, — уривчасто й наполегливо коментую я, мимоволі роблячи крок уперед. —Хіба ти не повинна практикуватися, щоб потім на заміну піти?

— Ні, я не повинна бути присутньою на цій грі, —підкреслено офіційно відповідає Рита.

Вона трохи бліда, а я не знаю, куди дивитися. Тільки б тримати руки при собі й не зацілувати її, притискаючи до стінки.

Цей судовий позов я навряд чи виграю, але справа не в цьому. Вона як справжнісінький кремінь — усе приховує і нічого не показує, а я просто знову в лихоманці щохвилини, немов цей матч нескінченний.

Адже їй теж цього хочеться? Вона небайдужа до мене. Або їй теж хочеться, або я божеволію.

— А на якому маєш бути присутня? — вимагаю я відповіді, ніби розмовляю з одним із гравців. — І можеш не дивитися записи, не було жодної серйозної травми.

— Я знаю, — трохи роздратовано відповідає вона, відводячи погляд убік. — Записи обов'язково передивлюся, як і має відбуватися за інструкцією. Я не буду присутня на наступній грі, капітане.

— Чому? — надмірно різко продовжую я.

Не можу нічого із собою вдіяти, тисну на неї. Чому вона відповідає так коротко? Але вона все ж бліда. І голос звучить по-іншому. Чому?

— Тому що так було вирішено, капітане, — намагається зобразити Рита безпосередність, але це не працює.

Ніяк не працює для мене, і ця розмова тільки починається. Хай не намагається щось тут «зображати».

Із залу починають вивалюватися гравці та інші члени команди, але мені начхати. Рита озирається на них і знову невпевнено переступає з ноги на ногу, а я рухаюся швидше, ніж думаю, і закриваю її від їхнього погляду власними плечима.