Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

– Злякалася? – видихнув мені у вухо.

Сироти пробігли шкірою.

– Як…як ти це зробив? – спитала, і сама захотіла дати собі потиличника.

– Хм…мені здавалося, ти повинна б знати, Даная, ти ж знаєш мене з дитинства, чи не так?

– Так – відповіла тихо – утім, я просто …просто

В голову нічого не лізло, великі долоні буквально пропалювали своїм жаром, не даючи зв’язно мислити.

– Просто що?

Різким рухом він розвернув мене до себе.

– Просто я не бачила, як ти тренуєшся.

– Жодного разу? – спитав іронічно.

– Жодного, розумієш, дівчатам, не можна дивитися на чоловіків під час тренувань. Це вважається недоречним. – сказала, і сама відчула, як неправдоподібно прозвучали мої слова. Хіба таке можливо?

Драконоборець недовірливо зіщулив очі. Не вірить?! Ну і нехай! Все одно скоро його тут не буде!

– Можна вже мене повернути на землю? – попросила.

Мені й справді зовсім не подобалося знаходитись на висоті близько трьох марів* в обіймах вбивці відьом.

Перекинувши мене через плече він гайнув униз і цього разу я закричала.

Думала, цей ненормальний вб'є нас обох, та приземлились ми майже нечутно.

Поставивши мене на землю, він обережно торкнувся довгими пальцями моєї щоки.

– Ти мені не довіряєш. – це було не питання, а твердження, він наче говорив сам до себе – Чому? – глянув мені у вічі.

– Тому що пригадай ти себе справжнього – ти б навряд чи торкався мене з такою ніжністю! – хотілося закричати.

Проте, вголос сказала зовсім інше:

– Діло не в тобі, просто не люблю висоти.

– Буду знати.

*Мар - метр