Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

Я, як і раніше, сиджу на руках у свого смуглявого рятівника, верхи на «коні». Притискаюся щокою до широких грудей, чую мірне биття чужого серця, вдихаю чоловічий запах, який мені чомусь недоречно здається надмірно привабливим. І навіть не знаходжу в собі моральних сил випрямитись і відірватися від цього чужого мені чоловіка.

Але ж треба. Мабуть. Тільки очі вже самі собою заплющуються.

– Ви побачили щось? - зробивши над собою зусилля, питаю у ... Рока.

– Так. З твоєї пам'яті справді хтось спробував стерти спогади про той день, коли ти зустріла куарда, – задумливо озивається той, навіть не глянувши на мене.

− Лише спробував? Але ж я не пам'ятаю нічого. І, окрім того, я постійно відчувала внутрішній опір при найменшому прагненні розібратися в тому, що відбувається.

− Це через навіювання. Ми іноді вдаємося до нього, щоб не розкриватися перед жителями вашого світу. Забираємо бажання докопуватися до істини. Твої спогади не зникли. Я можу до них дістатись, але це несе певні ризики. Ми поговоримо про це пізніше. А зараз тобі краще припинити боротися із собою та поспати.

− Можна ще одне запитання? – боротися з собою вже справді несила, але воно ж гризе зсередини. Рок не відповідає, але я все одно питаю: − Чому мені було так боляче? Про перебудову яких каналів ви говорили?

− Ти впевнена, що хочеш чути це прямо зараз? − після хвилинного мовчання цікавиться він.

– Так.

– Я знайшов тебе майже мертвою. Твій син… зовсім не відчувався. Повне енергетичне виснаження. Вирішив тебе підживити. І те, що ти вагітна, зрозумів лише тоді, коли дитина ввібрала мою силу. Що було б неможливо якби не її стан на межі життя і смерті, − від цієї розповіді мені вмить стає погано, по шкірі пробігає озноб, нагадуючи, той страх і безсилля, з якими я пленталася через ліс невідомо куди. – У вас зараз спільні енергетичні канали, ти налаштована на свого сина. А йому для нормального розвитку потрібне ще й підживлення від батька, яке він весь цей час не отримував. Моя сила вам чужа, вам довелося терміново перебудовуватися. Звідси й біль.

– А це підживлення… воно більше не потрібне? − вихоплює мою свідомість у його словах момент, який вкрай насторожує.

− Ще як потрібна, − обриває мої надії Рок.

− Але ... як я знайду цього виродка?! − від обурення я навіть про бажання спати забуваю. І сили нормально сісти звідкись з'являються.

− А він тобі вже й не потрібен, − саркастично хмикає мій рятівник, нарешті повернувши до мене голову. У темних сутінках риси його обличчя вже майже не помітні, але погляд відчувається гостро. − З великою ймовірністю, ви тепер взагалі не зможете прийняти його енергію. Тому тобі доведеться пожити в моєму домі, Соломіє. Так вийшло, що твоїй дитині тепер для виживання і розвитку потрібен я.

Шок це по-нашому. Приголомшено кліпаючи очима, почуваючи себе викинутою на берег рибою, я витріщаюся на чоловіка. Він дивиться у відповідь, і в його мовчанні я не відчуваю вдоволення ситуацією. Немає там цього вдоволення аніскілечки. Виходить, Рок, який вирішив врятувати напівживу дівчину, знайдену в лісі, несподівано зв'язав себе з її дитиною. І не покинув, довів справу до кінця. А тепер, здається, навіть збирається продовжити цю добру справу, чим би вона не була продиктована. Капець, втрапив чолов’яга. І як мені тепер у цій ситуації бути?

– Соломіє, вистачить на сьогодні запитань. Після переходу та підживлення тобі та твоїй дитині потрібен сон, щоб відновитися. Поговоримо, коли прокинешся.

Він перехоплює повід однією рукою, а другою несподівано накриває мій лоб. Я ще намагаюся щось заперечити, але очі самі собою заплющуються під гнітом втоми та чужої волі. Ще встигаю подумати, що мені таким чином просто, але капець як ефективно, заткнули рота, і провалююся в сон.