Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Крізь дрімоту я чую жіночі голоси. Десь зовсім поряд. Незнайомі. Вони здаються дивними, дряпають зсередини відчуттям… неправильності, невідповідності моїм внутрішнім алгоритмам, ніби я не повинна їх розуміти, але чомусь розумію.
− Ні, Кьярі! Хазяїн наказав нікого не пускати й нема чого мені мізки задурювати, − з роздратуванням і холодною сталлю в голосі вимовляє одна. − Моя тобі порада, не наривайся. Будеш і далі вислужуватись перед сьєрою Емарі, порушуючи накази адаміра, вилетиш звідси разом із нею.
− Що ти несеш? – злякано белькоче друга. − Я просто принесла сніданок гості.
− Неси назад. Такого наказу не було, – досить жорстко відрізає її сувора співрозмовниця.
Чується клацання дверей, що зачиняються, ледь чутні кроки. Вони наближаються. Потрібно подивитися, що це за цербер такий. І кого стереже? Невже мене? Повертаю важку голову, розліплюю сонні очі та дивлюся на дівчину, що входить до кімнати. Вона досить висока, у строгій білій сорочці та темно-синій довгій спідниці з високою талією. Темно-русяве волосся зібране в стриману високу зачіску. На мені одразу зупиняється погляд світло-карих очей.
− Доброго ранку, сьєра Соломія. Мене звуть Жозелін, адамір Шаєра призначив мене вашою компаньйонкою.
− Доброго ранку, − обережно киваю їй. Але тут же мимоволі зморщуюсь. Що ж так голова болить? Не боліла ж, коли мене приспали.
Дівчина точно помічає мою гримасу, але, слава богу, здається, не приймає на свій рахунок. Натомість підходить ближче, бере зі столика біля ліжка склянку з якоюсь рідиною, на вигляд схожою на грейпфрутовий сік, і простягає ту мені.
− Випийте, вам стане легше.
– А чому мені погано? − цікавлюся, підозрюючи, що ця особа, вся така компетентна на вигляд, відповідь точно повинна знати.
– Ваш мозок так реагує на навчання, – як щось абсолютно очевидне, пояснює… компаньйонка.
− Яке ще навчання? – ошелешено перепитую я.
– Адамір подбав, щоб ви розуміли місцеву мову. Процес майже завершено.
Тільки тепер мені вдається второпати, що саме мене дряпало в почутому. Мова, якою вони говорили і якою я зараз теж розмовляю, дійсно не моя рідна. Слова, хоч і зрозумілі, на слух зовсім не знайомі, незвичні. Виходить, мені влаштували експрес-навчання. Отак і пускай у голову незнайомців. Поліглотом без дозволу зроблять.
– А адамір це… – запитливо здіймаю я брови.
− Адамір Рокадо Шаєра, господар цього замку і правитель даріату Шаєра, імперії куардів Занагар, − з явними нотками святобливості повідомляє мені моя наглядачка, але, побачивши як ошелешено витяглося моє обличчя, пояснює вже більш для мене зрозуміло: − Він привіз вас вночі.
Ох. Просто Рок, здається, зовсім не "просто". Що він там казав? Його земля? Дім? Так, будиночок всього лиш. Що трішки замок.
У легкому роздратуванні й розгубленості від скоєного наді мною свавілля проводжу руками по обличчю. Відводжу волосся назад і раптом натикаюся великим пальцем лівої руки на дивну штуковину за вухом, схожу на гладкий круглий пластир. Що за…
− Не чіпайте. Це егіт. Носій інформації. Щойно мова буде вами засвоєна, його можна буде прибрати, – одразу пояснює мені спостережлива Жозелін. Навіть підходить ближче, явно демонструючи намір мене зупинити, якщо знадобиться. – Якщо зробите це зараз, то можуть бути неприємні наслідки.
Ось, значить, як? Знову наслідки? Постфактум? Мені дико неприємно, що якісь незрозумілі маніпуляції зі мною робили без мого відома та згоди. Адже можна було пояснити, я б дала ту згоду, якщо так треба. Ну не дурна ж.
Хоча, звідки йому знати, яка я? Видихаю, переконуючи себе, що психувати зараз зайве. Зрештою, цей адамір міг просто не мати можливості мені розповісти, адже я спала... Тому що він приспав... Але мені дійсно потрібен був сон... Але ж змусив... І при цьому реально допоміг. Та й з навчанням цим, адже я розумію все зараз, а могла ще тільки сидіти й чекати зустрічі з ним, не розуміючи взагалі нічого. За результат вдячна, але методи... А-а-а, все! Потім у собі розберуся.
Обговорювати з дівчиною, приставленою до мене, рішення її начальника точно не варто. Є в мене чуйка, підкріплена почутим, що для неї накази її адаміра – то закон. Краще з самим Роком спробую поговорити. І попрошу більше так не чинити зі мною. Я розумна, розсудлива людина, і якщо мені пояснити що й до чого, здатна самостійно приймати виважені рішення, тому нема чого робити це за мене.
А зараз треба, мабуть, вставати та дізнаватися, куди я потрапила. І для початку не зайве налагодити контакт із цією леді Цербер. Тим паче, що ненавмисно підслухана мною розмова змушує робити неприємні висновки, що в замку є ті, кому від моєї присутності тут… неприємно.
– Дякую за попередження, Жозелін, – чемно посміхаюся їй, обережно сідаючи. Про те, хто мене переодягав у сорочку із ніжного батисту, намагаюся не думати. Є питання більш нагальні. – Скажіть, а що вам ваш… адамір казав про мене?
Сподіваюсь, хоч якось пояснив, щоб зайвого не видумували.
Жозелін з розумінням посміхається.
− Для всіх ви його шановна гостя. Про те, що ви не куарда, теж усім незабаром стане відомо. Це… відчувається, як і ваш стан. Тому господар і доручив мені дбати про вас, щоб допомогти адаптуватись і… захистити від зайвої уваги.
− І як сильно вам наказано мене захищати? – з побоюванням цікавлюся я. Може мене взагалі під замком збираються тримати?
– Настільки, наскільки це знадобиться, – уникає прямої відповіді моя компаньйонка та змінює тему. – Приготувати для вас ванну?
Ванну? Так, у ванну мені дуже хочеться.
− Дякую. Це було б чудово.
− Гаразд. Господар також наказав передати вам запрошення на обід. А потім він бажає з вами поговорити, – діловито повідомляє дівчина і прямує до непомітних дверей у кутку спальні.
Поки вона відсутня, я нарешті отримую змогу роззирнутися навколо. Кімната виявляється такою, яку чекаєш побачити в історичних фільмах про замки, старовинні маєтки, аристократію, вікторіанську епоху... Величезне ліжко з різьбленим узголів'ям, приглушені бузкові відтінки, у поєднанні з червоним деревом, оксамитом, шкірою, золотом. Тяжкі портьєри на стрілчастих вікнах, величезна пухнаста сріблясто-сіра шкура на підлозі, на яку я й опускаю ноги. І відчуття неймовірної, схожої на сон, але все ж таки… реальності. Згинаю пальці ніг, відчуваючи стопами м'яке тепле хутро.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я обираю бути твоєю, Ольга Островська», після закриття браузера.