Читати книгу - "Магія призначення, Мiла Морес"

Вранці спустилася до сніданку одна. Девор у мою спальню цього разу не прийшов, що здивувало ще більше – внизу його також не було. Все-таки образився, доведеться щось вирішувати, з'ясовувати стосунки. Терпіти цього не можу. Адже я тільки вчора усвідомила, що наші заручини – гарне рішення для кожного. Потрібно дотримуватись задуманого, тим більше я виконую волю батька.

- Доброго ранку, мамо!

- Доброго, люба, - мама поцілувала в щоку зі звичною ніжністю. - Як учора вечір провели? Чула, що ви повернулися пізно.

Звучить двозначно, я розумію чому. Якщо мама чула, коли ми повернулися, то й мої ридання не залишилися непоміченими. Постараюся вдати, що нічого кримінального не сталося. Мама має підтримати мою гру і не ставити запитань.

- Так, колеги запросили до пабу. Знаєш, таке незвичайне місце, – натягую усмішку.

Розповідаю про минулі посиденьки, зображуючи радість. Частка щирості в усьому є, тому що я насправді під великим враженням від місця, в якому довелося побувати. Фінал вечора зіпсував настрій, слизькі розмови теж, але я розширила свій кругозір та ще й дізналася нові подробиці про життя свого хлопця. Тепер думаю, що з Девором може бути не так нудно, як я передбачала до вчорашнього дня.

- Мамо, а ти ніколи не думала, що тебе може шукати твій призначений? – говорю обережно, уважно стежу за реакцією на обличчі, такому схожому на моє власне. Нас із мамою нові люди сприймають як сестер, що не дивно. У свої шістдесят два вона зберегла постать молодої діви. Лише очі видають мудрість прожитих років. Проста людина сприйняла б мою матір як двадцятип'ятирічну.

- З чого ти питаєш, люба? У тебе все добре?

- Так, мамо, просто цікаво, чи ти колись думала про це.

- Я не буду щирою, якщо скажу, що не думала. Усі рано чи пізно міркують із цього приводу, - з кожним маминим теплим словом розумію, що вона тягне, обмірковуючи, що ще сказати.

- І ти його ніколи не зустрічала?

- Ні, Ені, ми ж не подаємо руку кожному зустрічному. Їж, бо охолоне, - мама вказала на тарілку переді мною.

Ми снідаємо вдвох за великим обіднім столом. Місце батька обходимо очима, бо не можемо повірити, що його з нами вже немає півроку.

- Мамо… - я хочу викликати її на щиру розмову, якої в нас ніколи не було. Може, варто про таке говорити, лежачи поруч у ліжку, обіймаючи один одного, як показують у фільмах. Мама гладила б мене по голові і розповідала про свою молодість, але такої близькості в нас ніколи не було. Ми жили в рамках правил: роби так, а не інакше. - Тепер ти можеш подавати руку чоловікам. Ти не хотіла б спробувати знайти свого?

- Ені, що за дивна розмова за сніданком? - Сказавши це, мама не підняла очей, всю увагу віддала склянці з соком.

- Я просто знаю, що деякі маги шукають свою призначену багато років, раптом хтось все ще шукає тебе.

Мама нічого не відповіла, продовжила копирсатися в тарілці. Я відчуваю, що торкнулася її серця своїми питаннями, бачу в пальцях тремтіння, вона старанно скидає задумливість з обличчя, ніби проганяє думки.

Продовжили снідати в тиші, але я не поставила й половини запитань, які крутилися у моїй голові. Напевно, варто дозовано розповідати про те, що я дізналася всього за один вечір у компанії Нотрилів. Спочатку вони зародили в мені сумніви, чи правильно я роблю, заручившись з людиною, яку не люблю. Потім підтвердили, що вибір зроблено правильно, краще насолоджуватися життям, ніж нескінченно чекати і шукати. Але тепер у мені сидять обидва почуття, і вони по черзі запалюються в мені. Одночасно я хочу втекти зі свого життя і мрію про якнайшвидші заручини.

***

У вежу перемістилася одна, як зазвичай похитнувшись в останній момент. І треба було такому статися: саме зараз у коридорі мирним кроком прогулюється головний начальник – Калеан. Навіщо він узагалі пішки ходить? Літав би на своїх крильцях.

- Міс Мондал, доброго ранку, я хотів поговорити з вами.

- Доброго ранку, - відповідаю недружелюбно, даючи зрозуміти, що в розмові немає необхідності. Іду у бік офісу, де тепер працюю з Алітою. При переміщенні трохи промахнулася, могла ближче з'явитися, тоді може й уникла б цієї неприємної зустрічі.

Калеан йде поряд, копіюючи мій темп. А варто сказати, я майже біжу, аби сховатися за якоюсь стіною, щоб ні хвилиною більше не тішити самозакоханого боса.

- Міс Мондал, ви могли б зупинитися і приділити мені хвилину?

- Я поспішаю, мені ніколи, не ходіть за мною, - кажу трохи істерично, занадто багато слів, аби він скоріше відстав.

- Я прошу вибачення у вас за те, що сталося вчора ввечері, мені шкода, що так вийшло. Я не знав, що ви не вмієте переміщатися.

- Не треба всього цього, - я зупинилася, дивлюся в обличчя темноволосого, мій голос схожий на шипіння кішки, - ваші вибачення нічого не означають, в виправданнях немає потреби. Просто йдіть своєю дорогою і не тупцюйте на моєму шляху!

Спостерігаю, як змінилися емоції на його обличчі. Цього разу він не приховує подиву, трохи посміхається. Коричневі очі вп'ялися в мене і не дозволяють моїм блакитним від них відірватися. Навіщо цей зоровий контакт? Я маю піти, але мимоволі прилипла очима до чоловічого обличчя.