Читати книгу - "Вітчим для падчерки, Віта Кросс"

Глава 10. Елізабет

Холодно, холодно, холодно!

 Я біжу в будинок, встигнувши неслабо промокнути, але перш ніж зачинити двері, кидаю погляд на автомобіль містера Мітчелла, який все ще стоїть біля будинку.

Посмішка сама розтягує губи, коли в голові звучить його комплімент з приводу моєї фігури.

Що за дивна розмова у нас вийшла?

Захлопую двері, тому що мені від чогось здається, що він дивиться прямо на мене крізь тоновані стекла і від цього в животі пробуджується незрозуміле тепло.

Я не розумію себе і своєї реакції на цього чоловіка. Ще в кафе я готова була вбити його, але варто було почути все те, про що він розповів, я чомусь відчула полегшення. І хоч з мого боку неправильно радіти в даній ситуації, що шлюб буде фіктивним, але тепер я хоча б розумію, чим керувався містер Мітчелл, коли вирішив одружитися.  

Але ось які причини у Елізи ще належить дізнатися. Злиття - досить вагоме рішення, і хоч батько залишив їй безліч повноважень, що стосуються справ фірми, все ж вона повинна була мене попередити про таке.

Скинувши мокру сумку з плеча, я повісила її на вішалку сушитися. Сама ж бігом вирушила в спальню. Потрібно переодягнутися і прийняти душ перед тим, як готувати вечерю. Мудрувати щось особливе не було бажання, тому сподіваюся, що запечене м'ясо з овочами і спагетті доведеться сім'ї за смаком.

Я увійшла в кімнату, стягнула з себе футболку, що прилипла до тіла, і вже зібралася розправитися з джинсами, коли двері в мою кімнату безпардонно розчинилися.

 - Еллі, я тебе два рази кликала, ти що не чула? - Дженні вперла руки в боки і дивилася на мене так, ніби королеві подали замість туфельок солом'яні личаки.

 - Ні, не чула, - я відповіла, прямуючи в ванну, - Джен, я тільки приїхала, вечеря буде готова приблизно через годину, потерпи трохи.

 - При чому тут вечеря? - за своїм звичаєм зойкнула сестриця, - містер Флаффер заліз на дерево і не може злізти звідти. Лізь і зніми його.

 - Зараз?

 - Ну звичайно, зараз! Він не любить воду, ти що забула?

Мене цей дикий котяра теж не особливо шанує. Кожен раз, коли намагаюся його помити або вичесати залишаюся наче після боїв без правил, з яких переможцем завжди виходить цей невгамовний кіт.

 - Але там дощ, Дженні. І вітер холодний.

 - Саме так. Можеш собі уявити як йому страшно? Одягай назад свою футболку, все одно вона вже мокра і лізь. Я заберу у тебе його з вікна.

Я кинула погляд у вікно, за яким нещадно лив дощ і приречено видихнула. Гаразд. Коти й справді погано переносять воду. Треба рятувати містера Флаффера.

Насилу натягнувши назад холодну від води футболку, я знову спустилася вниз і вийшла у двір. З верхівки дерева доносилося жалібне нявчання.

Ну ось чому він постійно залазить саме на це дерево? Чому не можна вибрати те, що нижче з іншого боку двору? Так ні ж. Приблизно раз на тиждень я стабільно дістаю його саме з цієї гілки. Валеріаною її там чи що поливають, що його туди магнітом тягне?

 - Гей, киць-киць-киць, - я підняла голову, мружачись від крапель, що летіли прямо в обличчя і відчуваючи, як вони боляче б'ють по щоках. - Містер Флаффер, злазь давай, поганець!

Не знаю навіщо я це кричала. Він в жодному разі не виконає моїх прохань.

Підстрибнувши, я звично підтяглася на нижній гілці і упершись ковзаючим кросівком в стовбур дерева, полізла нагору.

Шкіра вкрилася мурашками, а зуби почали відбивати чечітку від холоду, поки я пробивала собі шлях крізь дощ і вітер до кота, що репетував зверху.

Пів дерева було подолано, коли знизу почувся чийсь незнайомий чоловічий голос:

 - Гей, ненормальна, ти що там робиш?

Я опустила голову, намагаючись міцно триматися, але пальці зісковзнули, і я ледь не впала вниз, точно отримавши перелом шиї або хребта в результаті.

 - Обережно! - почулося знизу тим же голосом. - Вбитися хочеш?

Я вчепилася в стовбур двома руками, відчуваючи як серце рветься з грудей від пережитого страху і знову кинула погляд вниз.

Важко було розібрати кому належав голос. Судячи з вигляду це був хлопець з чорною парасолькою. Ось і все, що вдалося розглянути крізь стіну дощу.

У двох метрах від мене знову пролунало вимогливе нявкання. Цей кіт точно був породженням пекла. Він навіть нявкав не жалібно, як інші коти, а так, немов наказував мені зняти його. Уф.

 - Я в порядку, Дякую, - крикнула у відповідь не розуміючи кому взагалі відповідаю і полізла далі.

Господи, хоч би не впасти. Іноді у мене звичайно, виникає думка зникнути з лиця землі, але ось прямо зараз почуття самозбереження спрацювало на ура. Воно волає мені зсередини триматися міцніше і не оступитися.

 - Може тобі допомогти? - той же голос прилетів знизу, коли я вже майже дісталася до тварини.

Я не відповіла. По-перше, навряд чи він почує те, що я скажу, а по-друге мене вже так трясло від холоду, що хотілося швидше схопити недбайливого кота, вручити його Дженні і повернутися в будинок. Запалити плиту і всістися поруч, щоб вогонь проник в кожну пору моєї шкіри і зігрів практично крижане від вітру тіло.

 - А ну йди сюди, мучитель, - прошипіла я, простягаючи руку до мокрої і худої тварини. Зазвичай пухнаста шерсть злиплася і промокла, але навіть зараз не дивлячись на те, що я його рятую, нелюд умудрився вчепитися зубами мені в великий палець.

 - Ах ти невдячний! - процідила я крізь зуби, що стучали як палички по барабану - я тут тобі життя рятую можна сказати, а ти кусатися? Не дочекаєшся більше від мене риб'ячих кісточок, зрозумів?

 - Давай містера Флаффера сюди, Еллі, - з вікна праворуч пролунав наказовий тон Дженні.

Перехопив рукою за гілку, я потягнулася, намагаючись не впасти, і при цьому не упустити виплодок пекла, простягнула його сестрі за шкірку.

Тварина шипіла і гарчала, лаючись за таке грубе ставлення до його персони, але не буду ж я йому пояснювати, що так безпечніше всього.